Сонети - Страница 9

Та слави годен я в науку іншим,

Які безжально недолугим віршем

Красу живцем до ями потягли.

В одному оці маєш більш ти вроди,

Ніж двох твоїх співців хвалебні оди.

Хто годен кращі висловить похвали

За просто сказане, що ти є ти?

В якій скарбниці вроду заховали,

Що владна вартістю тебе сягти?

Нужденний спів, якому бракне слів

Звеличити краси земної велич.

Та буде славен той із голосів,

Який тебе тобою назове лиш.

Хто тільки скопіює твір природи,

Що на твоїм написаний лиці,

Той заживе і слави, й нагороди,

Якої ще не відали митці.

А голоси фальшивої хвали

Красі і честі — гірші від хули,

Твою оспівують поети вроду,

Моя ж убога муза мовчазна.

Гучних співців — тобі найкращі оди,

Вінки похвал, яких ніхто не зна.

А я без слів плекаю тиху мрію,

Вчуваючи хвалу тобі щодень.

Я лиш дячком-невігласом умію

Гукнуть «амінь» в кінці чужих пісень.

Коли тебе уславлюють сонетом,

Кажу: «Це — суща правда! Дійсно так!» —

В ту мить я міг би кращим буть поетом,

Та не знаходжу слів тоді ніяк.

Шануй митця, що в пісні ожива,

Мене ж — за думку, що не йде в слова.

Чи то строфа його, душі вітрила,

Напнуті силою приваб твоїх,

Глуху труну моїм думкам відкрила,

В моєму серці поховавши їх?

Чи дух його, сягнувши таємниць —

Волхвів померлих сили неземної, —

Мене схилитися примусив ниць,

Змагаючись в майстерності зі мною?

О ні! Не він, не віщий дух волхвів,

Йому до помочі богами даний,

Ніхто, кохана, в світі б не зумів

Мій голос вільний закувать в кайдани.

В його ж рядок — ти вступиш мимохіть:

Мій вірш, як місто вимерле, стоїть.

Прощай, моя короткочасна мріє, —

Ні, не про мене золоті скарби:

Жебрак, що носить латані торби,

Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,

Тебе в дарунок я прийняв від неба,

І мучився, неначе щось украв,

І знав, що крадене вернути треба.

Ти помилково скарб дала мені,

Ціни йому великої не знавши.

Прийшли печальні й неминучі дні

З чужим добром розстатися назавше.

Я був царем, посівши пишний трон,

Та зникло все, коли скінчився сон.

Коли, свої виправдуючи зради,

Нарузі віддаси мене й ганьбі,

Я сам допомагатиму тобі,

Себе ганьбитиму я без пощади.

Найкраще знаючи всі власні вади,

В них ладен я відкритися юрбі,

Твоєї правоти і честі ради

Найбільшу кривду спричинить собі.

Та в жертві цій здобуток мій багатий

Покриє легко всі мізерні втрати,

Моє безчестя, кривди і жалі,

Бо знатиму — не марно слугував я:

Тавро, лукавства, зради і безслав'я

Не запалало на твоїм чолі.

Скажи, що ваду у мені знайшла ти,

Того і зрада виникла твоя.

Назви мене калікою, — і я

Весь вік прилюдно буду шкутильгати.

Так! Ти не зможеш привинить мені

Всього, що сам сказать на себе можу:

Лжемовців суд, низотну лжу ворожу —

Я все прийму. Й не викажу, о ні,

Я тайнощів знайомості близької

Ні словом, ані поглядом німим,

Ні навіть скритим і помислом, щоб тим

Тобі, кохана, шкоди не накоїв.

Я сам себе топтатиму в багні,

Бо нелюб твій — ненавистен мені.

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,*

Коли зреклись і люди, і господь.

Віддай на муки в пеклові безодні,

Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,

Як душу знов посяде супокій,

Нехай не йде по ночі грозовій

Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,

Коли зігнуся від дрібних утрат я.

Покинь тепер, щоб міг я пережить

Удар оцей, страшніший від розп'яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат

Покажеться мізернішим стократ.

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,

Хто силою, достатком, хто умом,

Хто шатами — хай шиті всупір модам, —

Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот —

Вершина мрій і втіхи неземної.

Та не зрівняється ніхто зі мною,

Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові герби,

Над королівські пишні горностаї,

Коштовніша за всі земні скарби,

Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках, —

Як відбереш його — і щастю крах.

Ну й кинь мене — найгірше учини, —

Я все-таки не знатиму розстання,

Бо вік сягне мій лиш далечини,

В якій зупиниться твоє кохання.

Тож не боюсь найбільшого із лих,

Коли в найменшому — моя могила.

Від примх твоїх, твоїх учинків злих

Мене ласкава доля захистила.

Несталістю мене ти не зведеш,

Бо я живу лиш до твоєї зради.

Любов і смерть— мені одне і те ж,

І гам, і там є джерело відради.

Та радощів без смутку не знайти, —

Чи ж певен я, що вірна зараз ти?

Вважатиму, що вірна й досі ти,

Хоча любов уже не пломеніє.

Хай погляд тут, — душа твоя і мрії

Далеко так, що їх не досягти.

Бувають погляди — сердець свічада,

Де б жодна думка скритись не змогла.

Але в твоїх — одна лише принада,

Ні крапельки презирства або зла.

Бо в них — угодно так, напевне, богу —

Нехай брехнею зганьблені уста, —

Цвіте любов постійно, й чистота,

Неначе тінь, іде з тобою; в ногу.

Твоя краса у дні недобрі ці —

Мов яблуко у Євиній руці.