Сонети - Страница 3

Своїх я уст брехнею не поганив,

Для порівнянь не брав так, як вони,

Скарбів земних, перлин всіх океанів,

Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда — над усе для мене,

І я писав, що мила — чарівна,

Хоча від матері лице натхненне,

А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться, —

Вона не крам, що продають в крамницях.

Не вірю дзеркалу, що вже старий я,*

Твоєю ж юністю я молодий.

Але як час твоє лице пориє,

Упевнюсь я — кінець приходить мій.

Твоя краса — це шати мого серця,

Що до грудей покладене твоїх,

Твоє ж в моїх, наснаги повне, б’ється,

Щоб довго ще я молодіти міг.

Я думаю про нього щогодини,

За нього я на все ладен, затям.

Так ніжна мати за життя дитини

Готова власним заплатить життям.

У наших серць тепер життя єдине:

Моє помре — твоє також загине.

Немов актор, що, збившися із ролі,

Затнувсь на слові, з остраху мовчить,

Чи як шаленець, на коротку мить,

Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий світ,

Мовчу, в любовному блаженстві млію.

Мого чуття важкий солодкий гніт

Закрив уста і поневолив мрію.

Хай погляд мій іде замість послів

Безмовним вісником палкого серця, —

Він — лицар кращий на любовнім герці,

Аніж полки гучних і пишних слів.

Учись читати писане без мови,

Очима слухать вісника любові.*

Мій зір-митець відбив твоє лице

На мого серця полотні незвичнім.

І на зображення удале це

Прийшовсь я рамою на віки вічні.

Щоб свій портрет побачити в мені,

Крізь маляра дивися на творіння, —

Воно в робітні висить на стіні,

Де, як вікно, твій зір пуска проміння,

Там наші очі здружено трудом:

Мої творили цей шедевр новітній,

Твої ж, у грудях будучи вікном,

Впускали щедро сонце до робітні.

Метавсь митець і малював, що міг,

Лише до серця не знайшов доріг.

Нехай комусь від щедрої планети —

Високі титули, гучна хвала.

Таких дарів не дістають поети, —

Мені зоря любов твою дала.

Цвіте, мов соняшник, в красі великій

Улюбленець могутнього царя.

Та куца ласка царського двора —

Щез фаворит невдячного владики.

Військовий вождь, по тисячній звитязі *

Лиш раз один розбитий у бою,

В неласку падає, живе в зневазі,

І владу, й честь утративши свою.

Мені ж від зір найбільша честь припала:

Твоя любов, велика і тривала.

О владарю чуттів моїх святих,

Як свідчення і щирості, й любові

До тебе йдуть посли мої письмові *

В одежі слів буденних і простих.

Щоб гідно одягти посланців тих,

Окрас не міг я віднайти у слові,

Тож не шкодуй убогому послові

Своїх думок — уборів золотих.

Коли ж зоря, що креслить нам дорогу,

Мені вділивши блиску дорогого,

Любов мою одягне до ладу,

Тоді вже сам я власними руками

Її у серці ховану роками,

До ніг твоїх навіки покладу.

Стомившись працею, чекаю ночі.

Щоб любий сон у ліжку віднайти,

Та мисль моя заснуть тоді не хоче;

Всю ніч до тебе зводячи мости,

Вона іде шляхами пілігрима *

Крізь біль і сум, крізь темряву ночей.

І, не змикаючи й на мить очей,

Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.

В ній, щастя я шукаючи своє,

Очима серця в темноті знаходжу

Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, —

Від неї ніч прекрасніша стає.

Так серцем вічно рвусь я за тобою,

Вночі і вдень не знаючи спокою.

Як доступитися мені спокою,

Коли важка утома не мине?

Турботи дня і по ночах зі мною —

І ніч і день пригнічують мене.

Вони, чужі взаємно, тиснуть руки

І, помирившись, проти мене йдуть:

В роботі день не дав мені й дихнуть,

А ніч вбива трутизною розлуки.

Із лестощів брехав я без кінця,

Що день на тебе чарами похожий,

А темну ніч у пітьмі зловорожій

До милого порівнював лиця.

Та день щодня поглиблює розпуку,

А ніч щоніч приносить більшу муку.

Зневажений і долею, й людьми,

Плачем тривожу небеса даремне,

Становище відреченого темне

Клянучи, обмиваюся слізьми,

Надіями багатшим прагну буть,

Мінятись долею готовий з тими,

Хто друзями оточений палкими,

Кому Лягла в мистецтві краща путь.

Тоді, згадавши раптом я про тебе,

Картаю сам себе за слабість ту.

Від хмурої землі у висоту

Я гімн, як жайворон, несу до неба.

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

Коли на суд безмовно-тихих дум

Встають далеких споминів тумани, —

Приходить знов давно заснулий сум,

І серце рве, і ятрить давні рани.

Знов гаснуть очі від скорбот німих

За друзями, що вже давно в могилі,

Я марно жду в покірному безсиллі —

Не прозвучить замовклий голос їх!

Тоді оплачений рахунок горя

Я з гострим болем відкриваю знов

І знов плачу за дружбу і любов,

За все, вже відшкодоване учора.

Та лиш тебе побачу я на мить, —

І сум засне, і серце не щемить.

У тебе в грудях б’ються ті серця,

Які вважав я взятими землею,

І та любов, що я простився з нею,

Розквітла в рисах любого лиця.

Далекі друзі! Скільки я в одчаї

Колись пролив пекучих сліз по них.

Пройшли роки, — і знов я, мов живих,

Тепер в тобі усіх їх зустрічаю.

Ти мавзолей, в якому знов живуть

Померлі друзі юності моєї.

Чуттів моїх розтрачені трофеї