Сонети - Страница 13

Що й кілька літ не вистоять на пробу?

Лакуза суєтний, ловець чинів,

Втрачає честь у прагненні пошани.

Забувши хліб, чого б він не вчинив

За ласощі, химерні марципани?

Я тільки про твою прихильність мріяв,

Душі твоєї бранець і слуга.

Прийми ж мій дар малий як щирий вияв

Палких чуттів, владарко дорога.

Геть, злий обмовнику, дрібний пігмею,

Не властен ти над чистою душею.

Крилатий хлопче, що в руках затис

Мірило часу і разючий спис,*

В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі

Ми любим, в'янемо і мрем поволі.

Але Природа, владарка руїн,

Гальмує твій і завертає плин.

Вона тебе трима лише для того,

Щоб Час губить, глумитися із нього.

Але тремти — бо для забави ти,

Вона не владна вік тебе нести;

Надійде час — не сподівайсь пощади:

Віддасть тебе свого спокою ради.

Колись чорнявих гарними не звали,

Хоча б вони були взірцем краси.

Оганьблено красу в нові часи,

Прекрасне вже доходить до розвалу.

А все бридке, удавшися до фарб,

Міняє лик усупереч природі,

І гине, відданий на жертву моді,

Бездомної краси великий скарб.

Тому твої і очі, і волосся —

Мов чорна ніч. У них відбився сум.

Вони по вроді, кинутій на глум,

Той колір чорний, мов жалобу, носять.

І личить так тобі жалоба та,

Що визнана за вроду чорнота.

Дивлюся, як, о музико моя,

Ладів твоїх торкнуться руки милі,

Даючи їхній металічній силі

Високий лад. В ту мить так заздрю я

Украденому щастю плигунів,

Що в захваті твої цілують руки.

І, клавішів я слухаючи звуки,

Обурений зухвальством, червонів.

З танцюючими зграбними ладами

Я часто помінятися б хотів,

Щоб тільки міг на місці тих ладів

До рук твоїх торкатися устами.

Ах, ті зухвальці крадуть неспроста —

Лиши їм пальці, дай мені уста.

О хтивосте, що гониш плоть у сказ,

Страшна нищителько душі слабої,

Джерело лжі, і підступу, й розбою,

Тупа, сліпа й жорстока воднораз.

Вгамована — ти збудниця відраз,

Та надиш знов і знов п’яниш собою.

І вже не знайде любого спокою,

Хто на приманку попадеться раз.

Безтямна ти в жадобі й посіданні.

У всьому крайнощі: при гамуванні —

Ти солод болісний, блаженна мить,

А там — розпука і тягар покути.

Світ знає це. Не зна, як обминути

Небесний рай, що нас до пекла мчить.

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, —

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.*

Ти деспотична, з серцем кам’яним,

Як всі красуні, пишні й гордовиті,

Бо знаєш добре — ти мій скарб, і ним

Я дорожу понад усе на світі.

Та що мені обмови й поговір!

Що ти смуглява — й слухати не стану.

Нехай! Та серцю я скажу: не вір

Чужим очам, заведеним в оману.

Щоб впевнити себе і очі ті,

Щоб і своїм очам не йняти віри,

Я ладен присягнути на хресті,

Що сніг темніший від твоєї шкіри.

Та не смугляве милої чоло,

А чорні вчинки — лиха джерело.

О любі очі, жалісливі свідки

Моїх страждань! Одягши чорний стрій,

Вони твого зреклися серця, звідки

Облудний злочин розпочався твій.

Не красить так чола блідого сходу

Проміння сонячне в ранковій млі,

І срібний диск — світило небозводу —

Не може так оздобити землі,

Як траур цей твоє лице квітчає…

Коли б твоє і серце по мені,

Без жалощів покинутім в одчаї,

Також вбрання носило жалібні, —

Поклявся б що врода зроду чорна,

А що не чорне, те повік потворне.

Будь серце прокляте, що розіп’яло

Мене і друга на однім хресті, —

Четвертувать тобі одного мало,

Ти й друга кинула на муки ті.

Вже завдало, в полон узявши нас,

Потрійних мук твоє лукаве око:

Себе, мене і друга водночас

З моїх грудей ти вирвала жорстоко.

Помилуй друга, зжалься хоч над ним.

Потрапивши як бранець до острогу,

Я власне серце дам тобі за нього

І біля друга стану вартовим.

Волання марні! Я в тюрмі закутий,

Тут все моє зі мною мусить бути.

Тепер довідне знаю: так, він — твій.

На пропад я — в заклад твоїй сваволі —

Даю себе, щоб другий образ мій

Мені на втіху вирвався з неволі.

Ти ж — загребуща, й не втекти йому,

Та й він — терплячий, прагне тих кайданів.

Він, вексель підписавши, мною даний,

Сам розділив із боржником тюрму.

Твоє, лихварко, серце невситиме, —

Ти правиш борг за продану красу.

І через мене друг тепер нестиме

Ярмо важке, що я його несу.

Він дав себе мого визволу ради,

Сплатив мій борг, мені ж нема пощади.

Авжеж волити волі всі ми вільні, —

То ж Вілля мати серцеві не гріх.*

Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім

Додачею до всіх волінь твоїх.

Чи ти, чиїх волінь безмежна сила,

Не вволиш волі — хай волає Вілль?

Чи, може, іншим серця ти вділила

І вільно Вілля витиснуть відтіль?