Сонети - Страница 12

Зір готував — за те ж він перший п’є.

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:

«Моїй любові нікуди рости».

Я думав — ріст її спинивсь назавше,

Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу кохану,

Несучи нам мільйони перемін,

І чисті душі він веде в оману,

І королів веде на плаху він.

Я вірив лиш у щастя нетривале,

Упевнившись в несталості буття.

Та як я смів казать колись зухвало:

«Не може буть сильнішого чуття?»

Моя любов подібна до дитяти,

Тож як я міг життя її утяти?

Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це — зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі —

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня — я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

Суди мене, що був скупий у всьому,

Твоїм щедротам загубивши лік,

Що занедбав стежки до твого дому,

З яким душею зв’язаний навік.

Що на любов тобі належним правом

З чужими я ділитися посмів,

Своїм вітрилам дозволяв лукавим

Нести мене до інших берегів,

Бичуй мене, кляни мою сваволю,

Моїх учинків непрощенний гріх,

Карай мене судом очей своїх,

Лише презирством не причишой болю!

Суди мене, злочинного, стократ,

Твоя любов — мій добрий адвокат.

Ми вдаємось до гострої приправи,

Щоб гіркотою розпалити смак,

Аби збудить нудоту, п’ємо трави

І від недуг лікуємося так.

Твоїх розкошів я любовних повен,

Задумав теж зажити гіркоти;

Собі вигідних прагнучи умовин,

Отак, без видимих причин, злягти.

Від вигадок любовних і лукавих —

Від лікувань того, чого нема,

Хворобам я уліг, що уникав їх.

І ліки п’ю уже не жартома.

Та зрозумів я: в ліках тих трутизна

Болящому, що вроду твою визнав.

Яким питвом з отруйних сліз сирени —

Пекельним варивом — упився я:

То блиск надій, то розпачу змія,

То зникла ти, то знову біля мене!

Який вчинив я непрощенний гріх,

Що всі тортури змушений терпіти!

Який вогонь торкнувсь очей моїх

І спорожнив запалені орбіти?

Благословенне зло, коли від зла

Стає миліше нам усе прекрасне,

І та любов, що знищена була,

Розцвівши знов, ніколи не погасне.

Шкода мені на горе нарікати, —

Від нього більше зиску, ніж утрати.

Твоїм знущанням тішу нині душу.

Впізнавши сам оту гірку печаль,

За власний блуд благать я плахи мушу,

Як маю серце, а не куту сталь.

Коли й тебе гріхами так уразив,

Як ти мене, — о серце, розколись!

Чи я, тиран, забув про ті образи,

Що їх від тебе зазнавав колись?

Нехай та ніч, печальна і найдовша,

Мої страждання нагада мені,

Щоб, каяття бальзам я віднайшовши,

Зцілив тебе, як ти мене в ті дні.

І я, і ти — вчинили блуд по разу:

Тепер взаємну вибачмо образу.

Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого,

Впокорившись обмовам навісним.

О суд очей чужих! Як нам із ним

Погодитись нелегко, їй же богу!

Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб

Мій серця жар? Здолав його б донести

Шпигунський набрід, що кладе на карб

Мені все те, за що я годен честі?

Я — отакий, як бач. Ганьбить мене —

Це міряти на свій аршин пігмеям.

Та я ж високий як на них. Бігме їм

Це не з руки. А хто мене зігне?

На грішника — то всі, і навіть діти,

В смолі пекельній мусили б сидіти.

Чи б міг дарунок твій на незабудь

Мені любовну пам’ять замінити?

З лиця землі колись роки зітруть

Гучних митців полотна знамениті.

Та в мого серця пам’яті живій

Твій образ житиме, не знавши тліну,

Аж доки серце, доки мозок мій

І доки сам безслідно я не згину.

Твоїх чуттів не передасть папір

І спогаду не збереже про тебе, —

Тож тільки серцю ти мойому вір,

А в знаках пам’ятних нема потреби.

Для пам’яті ж тримати опертя —

То визнати можливість забуття.

Не тішся, часе, що мене схилив;

Нові твої і піраміди, й храми

Це — давнина, в якій немає див, —

Нове вбрання з старими вже латками.

Наш вік — малий. Здається через те

Старий той одяг нині — як новий нам.

Ми віримо, із наших рук росте,

Що узяли ми в прадідів у винайм.

Не йму тобі я віри, не вража

Сучасне і минуле, та й не диво:

Твої ж літописи й архіви — лжа,

Я у ти нам відновлюєш хапливо.

Я зневажаю час і зміни всі,

На вірність присягаючи кірасі.

Була б моя любов дитям нагоди

Чи долі байстрюком, гріхом батьків,

То місце б їй примхливий час находив

Серед квіток або між будяків.

Не з волі примх вона зроста на подив,

То й не впаде від підлих язиків.

Що їй вимога нетривкої моди?

Що їй прихильність часу або гнів?

На неї вже погрозами не вплине

Винаймувач короткої хвилини.

Звелась вона, незрушна, як гора,

Над спеки злі, над зливи і пороші, —

Ви в цьому свідки, тлуми скомороші,

Для зла живі і мертві для добра.

Тримать над головою балдахін,

Щоб зовнішню явить тобі шанобу?

Чи класти підмурівок вічних стін,