Сонети - Страница 9

Що в попелі літ юних догоряє,

Й чим жив колись, тепер – вже й не збагну –

Чомусь останні сили забирає.

Ти бачиш все і любиш ще сильніш:

Й ця пізня осінь нам весни миліш.

Будь певна: якщо нагло під арешт

Візьмуть мене, не давши на поруки –

Від мене щось в рядках цих, врешті-решт,

Залишиться тобі й після розлуки.

В них віднайдеш минулі наші дні,

Де тільки ти, й затьмила всіх собою.

Землі – земне, найкраще ж, що в мені –

Моя душа – залишиться з тобою.

Все інше – осад лиш на дні життя,

Для червів здобич – тлінне моє тіло:

Злодійський ніж – і кане в небуття –

Твоєї пам’яті не заслужило.

Все ж найдорожче, що ношу в собі –

Воно твоє й залишиться тобі.

Тамуєш ти мій спраглий дух і зір,

Як висохлу ріллю дощами хмара,

І я вступаю знов з тобою в спір,

Який веде з своїм багатством скнара.

То гордий він, то сумніви гризуть,

Злякавшись, що позбудеться запасу; –

Так я: то наодинці хочу буть,

То всім являть життя свого окрасу.

То ситий я тобою, то в журбі

Без тебе майже з голоду вмираю;

Щось маю сам, а щось беру в тобі,

То – наче лід, то в полум’ї згораю.

То ситий, то голодний – й так щодня:

Чи повний вщерть, чи випитий до дна.

Чому мій вірш не радує мене

Відтінків грою? Все у ньому рівне.

Чому не зблисне в нім, не промайне

Зворот химерний, порівняння дивне?

Чому повторюю весь час одне,

Якщо й нове, то у старій одежі,

Де кожне слово видає мене

Й весь досвід мій в свої вміщає межі?

Кохана, знай: все, що пишу – тобі;

Лиш ти й любов – віршів моїх основа,

Все, що здобув я в радості й журбі –

Нове вбрання лиш для старого слова.

Моя любов – мов сонце у блакиті:

Вона й нова, й стара вона щомиті.

Покаже дзеркало твоєї вроди збиток,

Годинник – як марнуєш ти свій час,

Листки ж, що прийняли душі відбиток,

В цій книзі збережуть тебе для нас.

Правдиво зморшки дзеркало покаже,

Цим нагадавши про майбутній тлін,

Як час від нас втіка – годинник скаже –

Як крадькома сплива у вічність він.

Віддай, що втримать в пам’яті не можеш,

Цим білим аркушам: жагу й любов;

Від них звільнившись, дітям цим поможеш

Мужніти – їх колись зустрінеш знов.

Думкам, записаним, щоб не забути,

Визнання й славу суджено здобути.

Так часто музою тебе вважав,

Мені давала ти таке натхнення,

Що всяк, хто пише, досвід перейняв:

Ввійшло й у вірші їх твоє імення.

Німим устам спів тенора даєш,

Безкрилу посередність вчиш літати,

Змужнілим крилам – пера додаєш,

Найкраще вчиш, як досконалим стати.

Пишаюсь я, що теж доклав зусиль,

І що мій вірш живе лишень тобою –

В чужих рядках ти правиш тільки стиль,

Лиш грацію їм придаєш собою.

Ти вмієш і буденну прозу дня

Перетворить в мистецтва надбання.

Коли була прихильна лиш до мене,

В мій тільки вірш вливався чар твій весь,

А зараз в’яне вчора ще зелене

І квола муза заблукала десь.

Я визнаю, кохана: твоя врода

Достойнішого вимага пера,

Але така поета вже природа:

Те віддає, що в тебе забира.

Він славить цноту, та краде це слово

Із твоїх вчинків, а красі хвала

З твого обличчя взята, а не нова,

Поезія його в тобі жила.

То ж дякувать за вірш нема підстав:

Що в тебе взяв, тобі ж те і віддав.

О, як мені день видався за рік,

Коли згадав, яким поетом видним

Оспівана твоя краса навік;

З ним поряд вірш мій здався жалюгідним.

Як океану все одно, кого

Гойдають його хвилі неозорі –

Так човник мій за кораблем його

З’явивсь зухвало на твоїм просторі.

Мені в штормах загинуть не даси,

Штиль подаруєш, відведеш негоду;

Його ж напнулись туго паруси,

Він гордовито кілем ріже воду.

Хай і на дно судилося піти –

В любові й смерть не боязно знайти.

Чи перш тобі судилося померти,

Чи я піду раніше в небуття,

Та смерті пам’ять про тебе не стерти,

Тоді, як весь я кану в забуття.

Твоє ім’я підхоплять дужі крила,

А мій зотліє безіменним прах;

Чека мене для жебраків могила,

Твоя ж гробниця – у людських серцях.

Твій пам’ятник в рядках моїх нетлінних,

Нащадків очі прочитають їх;

Воскреснеш ти в прийдешніх поколіннях

Й коли вже не залишиться живих.

Ти вічно житимеш в моїх віршах,

Де й дихання живе – на їх устах.

Ні музи не цінуєш, ні мене ти,

Тому спокійно і сприймать могла

Слова присвят, які тобі поети

Дарують, щоб прихильною була.

Твоїх думок і вроди досконалість

Мої не в змозі виразить слова;

Ти прагнеш інших, де б тобі дістались

Свіжіші барви й форма більш нова.

Будь так – та після вивертів словесних

І фальші всіх цих риторичних фраз

Ти знов признань моїх, простих і чесних,

Захочеш і згадаєш їх не раз.

Рум’янять тих, в кого щока бліда:

Ти ж гарна й так – жагуча й молода.