Сонети - Страница 11
92
Найгірше вчиниш, кинувши мене,
Бо все моє життя в руках у тебе,
Й одразу згасне, як любов мине:
Не любиш ти – то й жити вже не треба.
Чи ж варт мені боятись більших бід?
Й найменша ставить нездоланну межу.
На долю нарікати все ж не слід:
Від примх твоїх принаймні не залежу.
Вже б і до ревнощів не довела,
Бо твоя зрада рівносильна смерті.
О, яке щастя, доле, ти дала:
Коханим буть – блаженство, щастя – вмерти.
Та є і в цьому присмак гіркоти:
Чи ж певен я, що не лукавиш ти?
93
Що ж, буду жить, важаючи: ти вірна
Мені, любимим віриш так устам,
Що вже не люблять, з виду хай покірна;
Очима – тут, а серцем – вже десь там.
У багатьох – і сумнів, і відвага –
Все на обличчі – хмурість брів, їх згин.
Хоч погляд твій не затіня зневага –
Чи ж певен, що нема і в серці змін?
Напевне, вища сила так звеліла,
Щоб усміх ніжний осявав уста;
Яка б неприязнь в серці не кипіла,
В очах твоїх лиш ласка й чистота.
Та Єви яблуко – спокуса вроді й цноті,
Якщо за ними не стоять чесноти.
94
Хто здатен скоїть, та не чинить зла,
Недобрий намір стримавши завчасно;
Хто інших рушить, сам же, мов скала,
Став непорушно, гордо, безпристрасно –
Той доблесть успадковує з небес,
А від землі – усі її багатства;
В нім благородства й честі дух воскрес,
А інші всі – його слухняна паства.
Так літом квітка нам красу явля,
Хоч лиш для себе і цвіте, і в’яне;
Та досить лиш, щоб завелась в ній тля,
Як і бур’ян за неї кращим стане.
Й красу злі вчинки зводять нанівець:
Отруйних роз миліший нам мокрець.
95
Як вмієш прикрашать ганьбу свою,
Яка руйнує, мов черв’як у розі,
І добре ймення, і красу твою –
Твої гріхи в якій розкішній тозі!
Ті, хто розносять плітки і хулу,
І все ганьблять, що тільки заманеться –
Щораз хулу міняють на хвалу,
Лиш імені твого язик торкнеться.
В яких покоях захисток дала
Гріхам своїм, й сама стоїш на чатах!
Ти вродою маскуєш плями зла –
Їх око не впізнає в пишних шатах.
Але цим шкодиш, перш за все, собі ж:
Від зловживання щербиться і ніж.
96
За твій недолік юність хтось вважає,
Свавілля хтось, а ще хтось – благом їх.
На цю відмінність мало хто зважає,
В чесноти ти вдягаєш навіть гріх.
Як скло просте у персні королеви
Вважають всі за справжній діамант –
Так вчинок злий в оздобі кришталевій
За благо видать вміє твій талант.
Скількох ягнят життя позбавить міг би
Вовк, що ягням прикинувсь між овець;
Пусти в хід чари – о, який проліг би
Слід із тобою зваблених сердець!
Ах, зупинись! Я так тебе люблю,
Що навіть гріх твій в себе переллю.
97
О, як зимою видалась мені
Твоя відсутність, любко незабутня!
Який мороз! Які похмурі дні!
Яка самотність й порожнеча грудня!
А час минав – і літо вже сплива;
Вслід осінь йде з багатими дарами,
Мов, щойно мужа втративши, вдова,
Так щедро завагітнена плодами.
Мені здавалось: пишні хай дари,
Але сирітської їм не уникнуть долі;
Нема ні літа, ні його жари
Без тебе, не щебечуть птахи в полі.
А там, де й чуть несмілий, тихий свист –
В передчутті зими вже в’яне лист.
98
З тобою я розстався навесні,
Як квітень роздавав всім одяг звабний;
Усе цвіло, звучали скрізь пісні,
З небес всміхався і Сатурн незграбний.
Та не могли ані пташиний спів,
Ні перших квітів запахи і колір
Розвіять сум моїх зимових снів;
Не рвав я квітів, не гуляв у полі.
Не тішила мене весни краса,
Ні пурпур роз, ні білизна лілеї:
Лиш краплю їм вділили небеса
Твоєї вроди, ніжності твоєї.
Мені й весна без тебе – мов зима;
Лиш тінь твоя, коли тебе нема.
99
Фіалці ранній докір кинув я:
«Свій запах крадеш де, злодійко мила?
Не з уст коханої? І чи ж своя
Краса пелюсток, чи тобі вділила
Із щік своїх теж подруга моя?»
В лілеї – рук коханих білизна,
Твоє ж волосся – в бруньках майорану,
І в розах теж: та біла, мов стіна –
З твого відчаю, з сорому ж – багряна,
А третя, інша, все, що й ті, взяла,
В додачу ж – з подиху ще й аромату;
Та все ж злодійкам не уникнуть зла:
Хробак їх сточить, беручи з них плату.
О, скільки квітів зір милують мій,
Та в кожній – запах або колір твій.
100
Де, музо, ти? Як довго забувала
Сказать про те, що славою було б
Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала
Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.
Вернись, заблудла музо, надолужуй
Все, що змарноване раніш було;
Спокутуй в пісні вірш свій недолугий,
Перо гартуй, щоб вже не підвело.
Встань, сонна музо, глянь в лице коханій,
І якщо знайдеш зморшку хоч одну –
Це час зневажив риси бездоганні –
Й за це зухвальство ти помстись йому!
Затримай час і в слово втіль красу,
Відвівши смерті щерблену косу.