Робiнзон Крузо - Страница 2

Щойно корабель вийшов у відкрите море, здійнявся ураганний вітер і почалася надзвичайно сильна хитавиця. Це приголомшило такого новачка в морській справі, яким був тоді я, – мені паморочилося в голові, палуба йшла з-під ніг, до горла підступала нудота. Мені здавалося, що ми от-от потонемо. Я ледве не зомлівав і так занепав духом, що готовий уже був визнати, що мене вразила кара небесна. У міру того як хвилювання на морі посилювалося, у мені зріло панічне рішення: щойно нога моя ступить на тверду землю, відразу повернуся до рідного дому і ніколи більше не зійду на корабель.

Проте надвечір море вгамувалося, вітер зовсім ущух і мені стало набагато краще. З наближенням ночі погода прояснилася; злегка похитуючись, я вийшов на палубу поглянути на захід сонця: на синьому плесі моря де-не-де вже миготіли зірки, хоча чисте небо ще не потемніло. Мої добрі наміри були відразу ж забуті – я повернувся до каюти і блаженно проспав усю ніч міцним сном.

Як швидко звикаєш до моря! Наступного ранку я здивовано милувався смарагдовою водною гладінню, яка нещодавно здавалася мені зловісною. Від моєї морської хвороби не лишилось і сліду, як не лишилося й недавньої легкодухості. Мій бувалий приятель тільки підсміювався з моїх учорашніх страхів.

Я не відчував каяття, мук сумління чи страху перед майбутнім. Усі мої обітниці, що я їх дав у хвилину перших потрясінь, були забуті. За звичаєм моряків приготували пунш, і весь наступний тиждень ми з приятелем, зрідка виходячи насолодитися чудовою погодою, провели в моїй каюті, подовгу бесідуючи…

Нарешті ми підійшли до Ярмутського рейду – традиційного місця збору суден, які чекають на попутний вітер, щоб увійти в гирло Темзи. Там ми мали пройти нове випробування. Цей рейд уважався таким самим безпечним, як добра гавань: треба було тільки дочекатися припливу і за допомогою легкого вітру піднятися вгору по річці. Якірна стоянка була зручною, корабельні спорядження в доброму стані, і ми очікували лише нагоди, щоб зрушити з місця. Не передчуваючи небезпеки, усі розслабилися настільки, що проґавили посилення вітру.

На восьмий день нашого плавання, близько полудня море потемніло і здибилося. Усі поспіхом узялися до роботи: команді було наказано послабити стеньги, задраїти люки, тримати все в доброму стані й готуватися до шторму. Він налетів раптово – носова частина корабля постійно занурювалась у хвилі, черпаючи, немов ковшом, розбурхану воду; здавалося, що якір більше не тримає судно і просто ковзає по дну.

Капітан наказав кинути додатковий якір, і невдовзі нам вдалося так-сяк закріпитися. Хвилі бушували чимраз лютіше, я, безсилий, лежав у матроському кубрику, думки мої були зовсім безладні – я вважав, що всі випробування позаду і ця буря не буде сильнішою за те хвилювання на морі, що мені довелося вперше пережити. Та коли наш зазвичай бадьорий та впевнений капітан мимохідь зазирнув до мене і, не приховуючи страху, вигукнув: «Господи, змилуйся над нами, інакше всім нам кінець!» – я в паніці вибіг на палубу.

Картина, що відкрилася моїм очам, була жахливою: вода вирувала, здіймалася горою та безперестанку падала на корабель, мокра палуба ходила ходором. Усе навколо скрипіло і, здавалося, от-от трісне, мов яєчна шкаралупа. Я вчепився в першу-ліпшу міцну перекладину і тримався за неї – ще страшніше було повертатися до каюти й лишатися там самому.

Лихо спіткало не тільки нас.

Корабель, який стояв за милю від нашого, вже напівпотонув, два інші, зірвавшись із якорів, вилетіли у відкрите море – їх кидало на хвилях, неначе друзки. Інші судна, що стояли на рейді ближче до берега і зазнали менших ударів стихії, вціліли, але деякі з них зіштовхувалися бортами. Надзвичайно жорстока буря тривала, і нічого дивного не було в тому, що крізь завивання вітру і гуркіт хвиль до мене постійно доносилася лайка матросів упереміш зі словами молитов…

Наш корабель був міцним, але неабияк навантаженим і сидів низько у воді; ближче до вечора капітан вирішив зрубати фок-щоглу. Він тривалий час вагався, поки боцман не сказав йому, що, коли цього не зробити, судно неодмінно піде на дно. Щойно встигли звалити за борт передню щоглу, захиталася середня, і хитавиця корабля так посилилася, що довелося негайно зрубати й цю. Я так стомився, допомагаючи матросам, що мені вже було байдуже, вціліємо ми чи ні. Упавши на койку в своїй каюті, я миттю заснув.

Посеред ночі мене розбудив галас. «Мерщій до насосів!» – почув я і завмер, злякавшись. Двері каюти розчахнулися, один із матросів закричав, що відкрилася теча і води в трюмі вже на чотири фути, і мені нічого не залишалося, як скочити на ноги й кинутися відкачувати воду разом із ними. Капітан тим часом звелів стріляти з гармати, щоб привернути до нашої біди увагу екіпажів дрібних суденець, які перевозили вугілля і перебували поблизу.

Ми працювали завзято, але трюм усе більше заповнювався солоною водою. Здавалося, наш корабель піде-таки на дно, і, хоча буря потроху вщухала, складно було сподіватися, що ми зможемо дістатися гавані. Тому капітан і далі палив із гармати, кликаючи на допомогу. Нарешті на невеликому судні наважилися спустити шлюпку; з великими труднощами наші рятівники наблизилися до нас. Матроси кинули веслярам мотузку, ми підтягли шлюпку до борту корабля і перелізли в неї. Тепер нам нічого не лишалося, як щосили гребти до берега, долаючи хвилі, які досі вирували. За чверть години по тому, як ми опинились у шлюпці, наш корабель потонув. Я бачив це на власні очі й маю зізнатися, що не відчув нічого, крім жаху, відрази і страху перед майбутнім.

Невдовзі я помітив величезний натовп, який зібрався в гавані й витріщався на нас, а потім під радісні та схвальні вигуки наша шлюпка нарешті досягла довгоочікуваного берега.

Нас зустріли з теплим співчуттям, як людей, котрих спіткало велике лихо. Магістрат виділив нам приміщення для проживання, а купці й судновласники зібрали досить коштів, щоб ми хоча б попервах не мали ні в чому потреби.

Чому я не схаменувся й одразу не повернувся до батьківської оселі – у мене досі немає відповіді на це запитання. Напевне я був би щасливий, а батько мій, як у євангельській притчі про блудного сина, з радощів заколов би відгодованого тельця, оскільки звістка про загибель нашого корабля в Ярмутській гавані дійшла до нього набагато раніше, ніж звістка про те, що я залишився живим.

Та вперта і глузлива доля ніби штурхала мене у спину, позбавляючи можливості вчинити розумно. Жорстокий урок нічого мене не навчив.

Навіть приятель, який зманив мене у першу мою морську подорож, став сумирнішим. Він уже нікуди не рвався і похмуро чекав на свого батька– судновласника, щоб повідомити йому подробиці загибелі корабля. Десь на третій день ми зустрілися і приятель познайомив мене з батьком. Він розповів, хто я такий, і зауважив, що моя присутність на борту корабля була лише підготовкою до моїх планів побачити весь світ. Замислено поглянувши на мене, судновласник поцікавився:

– Навіщо вам це, молодий чоловіче?

Я палко й недоладно почав пояснювати, одначе він перебив мене, вигукнувши:

– Я раджу ніколи не повторювати ваш дослід! Те, що з вами сталося, доводить, що вам не судилося стати мореплавцем.

– Чому ви так гадаєте, сер? – заперечив я. – Хіба ви не переживали катастроф і після цього не сідали знову на корабель?

– Це інше, – мовив він. – Я в цій справі все життя, а ваша перша спроба закінчилася погано. Учіться читати знаки і прислухатися до голосу розуму. Якби я був капітаном, то в жодному разі не взяв би вас у свою команду… Повертайтеся додому, Робінзоне! Ваш батько має рацію. Не випробовуйте більше долю, інакше вас переслідуватимуть тільки лиха й невдачі…

Я не мав чим заперечити йому, але ми тепло попрощалися, і більше я їх не зустрічав – ані судновласника, ні його сина. У моєму гаманці залишалося кілька монет, і я вирушив до Лондона суходолом. Я розмірковував про те, що ж мені вдіяти: повернутися додому чи знову пуститися в мандри? Переважила вперта нерозсудливість; окрім того, сором заглушив найрозумніші докази на користь повернення: я боявся кпинів батька. Замолоду люди часто не соромляться своїх провин – їм набагато важче пережити каяття…