Робiнзон Крузо - Страница 1

Англійський письменник Даніель Дефо (1651–1731) прожив бурхливе життя. З ранньої юності його переслідували негаразди, але він із дивовижним завзяттям боровся з долею. Цей неуспішний торговець і мандрівник на межі XVIII століття став одним із перших професійних журналістів в Англії, а також видавцем впливових газет.

Даніель Дефо знав зльоти і падіння, був заможним і бідним, придворні інтриги довели його до в’язниці й ганебного стовпа. Але усепереч усьому він писав і друкував книжки, брошури, статті, памфлети й навіть поеми. Дефо написав понад чотириста творів. Багато з них майже забуті, деякі навіть не збереглися, але головна праця письменника – «Життя й неймовірні пригоди Робінзона Крузо» – пережила його на століття. Розповідь про молодика, який був закинутий на незаселений острів і спромігся вижити, зачарувала сучасників.

То був дивовижний час – завершувалася епоха великих географічних відкриттів. У пошуках нових торговельних шляхів європейські купці й мореплавці відкрили та дослідили Центральну і Південну Америку, узбережжя Північної Америки й Австралії, сотні великих і малих островів. Географічні відкриття спричинили не тільки бурхливий розвиток торговельних зв’язків, а й війни між державами, що суперничали через колонії – заморські володіння.

Величезний новий світ був іще далеко не досліджений – географічні карти того часу були вкриті «білими плямами». Тому книжки про подорожі були надзвичайно популярні.

Книжка про Робінзона Крузо – не нотатки мандрівника і не спогади, а літературна вигадка. Вважають, що вона ґрунтується на історії моряка на ймення Александр Селькірк, якого після сварки з капітаном висадили на незаселений острів Мас-а-Тьєрра біля берегів Чилі, де він і прожив понад чотири роки. За ці роки Селькірк забув рідну мову та перетворився на справжнього дикуна.

І в цьому, мабуть, головна відмінність моряка від героя Дефо. За двадцять вісім років самотнього життя серед незайманої природи Робінзон Крузо не тільки зберіг усі якості цивілізованої людини, а й облаштував острів і знайшов вірного друга П’ятницю.

Вийшло друком перше видання «Пригод Робінзона», і за два тижні з’явилося друге, а за ним – нові й нові, попри те що книжка коштувала п’ять шилінгів – на ці гроші в ті часи можна було купити непоганого коня. І це був тільки початок. Відтоді вийшли сотні видань майже всіма мовами світу, мільйони людей прочитали історію, вигадану письменником, а ім’я Робінзон стало загальним.

Даніель Дефо поставив запитання: як поводитиметься людина, відірвана від суспільства, від друзів і рідних, коли їй нема на кого розраховувати, окрім самої себе? А відповіддю став створений ним безсмертний образ, у якому поєднані найкращі людські риси – мужність, стійкість, винахідливість і здатність ніколи не втрачати надії.

І сьогодні, чотири століття по тому, кожен читач мимоволі ставить себе на місце Робінзона Крузо і питає: а чи зміг би я пройти через такі випробування, зберігши людську гідність?

Батько мій був із Бремена. Здобувши торгівлею добрі статки, він переїхав до Англії, де й одружився з моєю матір’ю, яка походила з шанованої родини Робінзонів. Я народився 1632 року в місті Йорк; мені дали ім’я Робінзон, прізвище ж батька – Крейцнер, але, за звичаєм англійців спрощувати іноземне звучання, переробили в Крузо. У мене вже були сестри і два старші брати, життя яких склалося сумно, хоча наш дім вважали одним із найщасливіших. Старший брат дослужився до підполковника в Англійському піхотному полку і загинув біля Дюнкірхена в битві проти іспанців. Що сталося з другим, мені мало відомо – я запам’ятав лише його невиразний образ, що промайнув і зник у моєму дитинстві.

Я був пізньою дитиною моїх добрих батьків, і батько, який уже старів, намагався дати мені освіту, яку можна було здобути вдома або у звичайній школі. Пригнічений вибором військової професії старшого сина і неспокійним характером середнього, він дуже хотів, щоб я став адвокатом, проте мені не подобалося нічого, окрім морських подорожей. Надто рано я почав мріяти про далекі мандри, і ця пристрасть, незважаючи на прохання моєї матері схаменутись і всупереч бажанню мого батька, з віком тільки посилилася. Я тоді й не здогадувався, до чого вона призведе.

Батько, людина розважлива, сподіваючись вплинути на мій вибір, якось уранці запросив мене до себе в кімнату і несподівано палко заговорив зі мною. Яка причина, крім згубної схильності до подорожей, змушує мене залишити батьківщину й батьківський дім?

– Тільки шукачі пригод, люди, які прагнуть легкої наживи, – вів він далі, – люди, не здатні до щоденної праці, або честолюбці вдаються до авантюр і шукають сумнівної слави. Безрозсудність не прикрашає людину, вона суперечить нормі. Досвід мого життя показав, що краще становище в суспільстві пов’язане з добробутом людини. У ньому рідше трапляються хвороби, тілесні й душевні муки, воно позбавлене розкоші й пороків; спокій і скромні статки – ось вірні супутники щасливої середини…

Я мовчки його слухав.

– Припини нарешті блазнитися, – казав батько. – Споважній. Ти не потребуєш кусня хліба, оточений повагою та любов’ю, ми всі хочемо для тебе тільки добра. Проте якщо ти все ж таки вчиниш по-своєму і не будеш щасливий, нарікай на себе, на свої помилки – ось моє попередження. Якщо ти вирішиш залишитися з нами і дослухаєшся до моїх порад, я готовий багато зробити для тебе. Адже мені весь час болить серце від думки про твою загибель, брати участь у якій я не маю наміру…

Мені стало щиро шкода батька; я був уже готовий відмовитися від своєї мрії та залишитися в батьківському домі, але невдовзі добрі наміри випарувалися, мов роса на сонці, і кілька тижнів по тому я вирішив потайки втекти!

Проте сумніви не полишали мене, і якось, помітивши, що мати в доброму гуморі, я, усамітнившись із нею, прошепотів:

– Матусю, прагнення подорожей у мені настільки сильне, що я ні на чому іншому не можу зосередитися. Для батька було б набагато краще, якби він погодився на здійснення моїх планів. Він не ставив би мене у становище невдячного сина. Мені вісімнадцять років, і пізно вже йти учнем до купця або писарчуком до стряпчого; я певен: навіть учинивши так, неодмінно порушу умову, залишу хазяїна і сяду на перший-ліпший корабель. Якщо ви забажаєте закинути слівце перед батьком, щоб він сам відпустив мене в далеку подорож, то я незабаром повернуся додому і більше не зрушу з місця. Обіцяю заслужити ваше прощення подвійним старанням за весь згаяний час.

Мати мала вигляд розгублений та занепокоєний.

– Це неможливо, – вигукнула вона, – твій батько ніколи не піде тобі назустріч! Не прохай, я нізащо не говоритиму з ним. І не тільки тому, що ти впираєшся навіть після вашої бесіди, а й ще тому, що я цілком згодна з його поглядом на твоє життя. Я тебе не підтримую і не хочу, щоб про мене казали, що я поблагословила згубне починання, яке не до душі моєму чоловікові.

Згодом я дізнався, що вона все до слова переказала батькові.

– Наш син, – гірко зітхнув він у відповідь, – міг бути щасливим, залишившись із нами. Якщо хлопець блукатиме світом, то не тільки втратить тепло рідного гнізда, а й до того ж зазнає безліч лих і прикрощів. Я ніколи із цим не змирюся!

І все-таки я не втрачав надії та постійно відмовлявся від пропозицій зайнятися чимось істотнішим за безплідні фантазії. Я намагався довести своїм батькам неможливість будь-яких змін у собі. Та минув іще рік, перш аніж мені вдалося вирватися з домівки…

Якось один мій давній приятель, який плив до Лондона з Гулля на кораблі свого батька, умовив мене вирушити з ним. Мене спокусили поширеною заманкою всіх моряків: він запропонував доправити мене до столиці задарма. Я відразу ж погодився і, не питаючи дозволу батьків, не сповістивши їх навіть натяком, першого вересня 1651 року зійшов на борт свого першого в житті корабля. Тепер мені здається, що це був поганий вчинок: я, мов волоцюга, покинув старого батька і добру матір та зламав обов’язок сина. І дуже швидко мені довелося в цьому гірко каятися!