Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91 - Страница 34

Та ось у захмарній височині розпочалися катаклізми, загуркотів з п’єдесталу Лісовий; переляканий Череватько терміново згадав про свій вік і подався на не дуже заслужений відпочинок. Змінилися і “перші люди” у районі, хазяїном став голова найміцнішого (а отже, і найнеслухнянішого в районі) колгоспу. Найполохливіші з товстошкірого апаратного племені вирішили, що настає кінець світу в одному, окремо взятому районі, розмовляти почали тільки пошепки і нід товстою ковдрою, а дружинам, під страхом одлучеяня від спещіази споживспілки заборонили користуватися їхніми службовими автомашинами. Втім, досить швидко усі зрозуміли, що один секретар у районі — не воїн, і хоч працює по дванадцять годин на добу, в апаратні ігри втрутитися може не завжди, а обійтися взагалі без; апарату — зась, немає в нього ні реальної влади, ні досвіду. Розгледіли, що хоч і повалено Лісового, та лишився Хижняк, вірний продовжувач його справи; і новий редактор районної газети, хоч носить “хамелеони” та сороміцькі бглі штани, так само лякається сакраментальної фрази про дискредитацію Радянської влади, як і його затягнутий у сіру трійку попередник. Одне слово, чутки про кінець світу виявились перебільшеними, а можливість досидіти в м’якеньких начкріслах як не до кращих часів, то принаймні до пенсії стала досить реальною. Щоправда, псують справу різні нахабні типи, котрі занадто, серйозно сприймають усі нові віяння. А тут іще поповзли чутки про конкурсні вибори — і страшно сказати — незалежне судочинство… Однак чиновництво — народ бувалий у бувальцях і згуртований, з добре організованим зв’язком та відпрацьованою процедурною технікою; тож коли про що й тривожитись, то лиш про те, аби встигнути, висунути, на конкурс “своїх” кандидатів, а незалежним суддям вчасно, нагадати, на якій землі вони живуть, і кому партвнески сплачують.

Отож у задачі й питається, за що це Узенській прокуратурі любити такого собі М. П. Шеремета і його людей? Адже саме від них уся морока.

Про те, що їм треба не любити ще й майора Сагайду, у “Тихому житті” не здогадуються; добре було б, аби не знали про це й надалі, аж догої Микола не розплутає головні вузли, на які його націлив Головін. Чомусь Матвію Петровичу стало тривожно. Сагайда? Ні, цей відіб’ється, в разі чого прикриємо; а ось маленька Таня Стеценко…

Але — всьому свій час. Шеремет отритиав усі необхідні папери, захопив із собою Дениса комарова (з того, як він працював з рекетирами, видно, що хлопець іще не зіпсований) і поїхав на вулицю Ангарську. Там Сагайдині соколи знайшли-таки кляту “шістку” з характерними дефектами протектора.

— Їй-богу, у нас такої цікавої справи ще не було, — майже радісно мовив Денис, вмощуючись на зручному сидінні Шереметової “Волги”.

— Ще й як були, — відгукнувся Матвій Петрович, запускаючи двигун. — Просто ви в ті часи їх не помічали.

— Хіба можна стрілянину не помітити? — здивувався Денис; потім збагнув, що означало оте “не помічали”, і в голосі його забриніла образа: — Можна подумати, що ми геть сліпі.

— Зрячі, зрячі; тільки де ви були місяць тому? Чому чекали, доки ми перші почнемо?

— Та звикли якось… Гадаєте, ніхто нічого не помічав? Однак руки не доходили. І ось, на мою думку, чому:, знали, що все одно будемо крайніми, — от і відтягали неприємності.

Шеремет навіть зубами скреготнув, але вголос мовив майже спокійно:

— Не крайніми, а передовими б виявилися, якби самі почали свій бруд розчищати. А так — звичайно, крайні: переклали все на обласних дядечків. Ви б іще з Москви підмогу попросили.

Комаров знизав плечима:

— Мені це самому не подобається. А тут іще Семенович мало не щодня дзвонить та все допитується, що ви там іще замислили і як ми виглядаємо на тлі решти районів…

“Семеновичем” — це Шеремет уже знав — називали заступника голови тутешнього виконкому, міцного чолов’ягу із плеяди непотоплюваних. До нього тяглася головна з відомих уже ниточок, що зв’язували район з областю.

— А Хижняк вас тривожить?

— Ще й як.

— Робота у нього така, — кинув похмуро Матвій Петрович і пригальмував машину, аби помилуватися діями десятка лобуряк, що саме йшли Травневим провулком. Що й казати, дії були ефектні. Дужі, високі хлопці, всі як один у чорних шкірянках, у руках мали оберемки квітів і, дотримуючись черги, встеляли ними прижиттєву останню путь рекетира. По обидва кінці провулка стояло кілька легкових авто, раз по раз розлягалося тужливе ревище клаксонів.

Так, зворушливе було видовище.

— Ну як, подобається? — спитав Шеремет, не відводячи очей од дороги.

Комаров тихо вилаявся. І сказав:

— Це буде остання така церемонія. Або я…

— Не поспішай, хлопче. Може, й не остання ~. однак ми їм зламаємо хребет. І, сподіваюсь, досить швидко. Але треба працювати. Разом працювати, по-справжньому. Знати, хто на твоєму боці, і підставляти один одному плече… Чим зможу — допоможу тобі. Сам або через Вадима. Тільки виходь безпосередньо на мене, обминаючи свого начальника і мого Хижняка. Зайві ланки. Зрозумів?

— Так.

— А в районі — орієнтуйся на Сагайду. Я його теж попереджу, щоб контактував саме з тобою. Справа у нас спільна і набагато важливіша, аніж боротьба за службове крісло. На жаль, не всі, ой не всі це розуміють. До речі, ти особисто знав Деркача?

— Таж працював разом з ним, — неохоче сказав Денис.

— І яке враження?

— Тварюка. Але розумна й хитра. Це вбивство мене дуже вразило: не можу збагнути, як Деркач міг так прорахуватися.

— А він рахував?

— І дуже непогано. Коли був у міліції, стільки накоїв! Іншого давно б посадили, а він майже сухим із води вийшов. Розумник…

— Справжні розумники з крісел не злітають.

— Так тварюка ж, кажу вам. Думав, що й усі інші такі. Тому так довго не міг втямити, що не все пішло, як він розраховував. Був певен, що кого-кого, а його не зачеплять. Знав, що в “колах” усі були з ним хоч трошки, а пов’язані…

— Що ж, хлопче, тепер наша черга підраховувати і вираховувати…

Потрібне подвір’я на Ангарській знайшли швидко. На узбіччі, поряд з розчиненим навстіж гаражем, стояли аж дві машини ПМГ. А в гаражі тьмяно блищала світло-зелена “шістка”; біля неї стояли троє: один у формі, двоє в цивільному. Шеремет висадив Дениса, віддав йому усі документи, перекинувся кількома словами з лейтенантом-дільничним, що знайшов машину, та з експертами, а тоді поїхав у райвідділ.

Водієм “шістки” з характерним дефектом протектора був блідий, довготелесий хлопчина на прізвище Кравцов. Сергій Семенович Кравцов, 23 роки, художник-оформлювач Узенської майстерні торговельної реклами. Півроку тому перебував під слідством: його та ще двох із майстерні звинувачували в привласненні грошей шляхом завищення обсягу та неправильної оцінки якості робіт у молодіжному кафетерії. Слідство припинено за відсутністю складу злочину — знайшли помилки в розрахунках, якими оперував трест їдалень і ресторанів.

…Сагайда — він і Шеремет розмовляли вдвох у кабінеті начраимілу, поки слідчий псував Кравцову нерви каверзними запитаннями, — згадав, що хоч ту справу і закрито, але там не все гаразд. Тоді в райвідділі склалося таке враження, що з оформлювачів витискували хабар, а коли хлопці відмовилися, спробували посадити. Вийти на вимагачів не вдалося: бракувало доказів. Один із художників (не Кравцов) натякнув, але написати заязу не згодився. Мовляв, їм ще працювати та працювати, і навіть коли одного здирника виведуть на чисту воду, нічого не зміниться.

— Як ти гадаєш, Кравцов причетний до вбивства?

— Як слід його ще не допитували. Але нутром відчуваю: знає кицька, чиє сало з’їла. Він ждав, що ми на нього вийдемо. І про події в Травневому йому відомо.

— То й що? Все місто знає, кого вбили. Його зв’язки перевіряються?

— Звичайно. Кинув двох тямущих хлопців.

— А на квартиру я завіз Дениса. У нього санкція на обшук.

— Когось іще послати?