Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91 - Страница 27

ПРОВІНЦІЙНИЙ ВУЗОЛ[10]

Повість

Дощ почався несподівано, як то завжди буває тихої беззоряної ночі. Було чутно, як він несміливо пробивається крізь верховіття дерев.

Раптом ляснув постріл, за хвилину ще один. Пролунав короткий, якийсь наче аж здивований стогін. Затим — важкий тупіт чиїхось ніг, болісний зойк. І знову— лише лопотіння дощових краплин по невидимих кронах невидимих дерев.

Шум двигуна, шурхотіння шин, довгі снопи світла: з за рогу виїхав автомобіль. Зменшив швидкість, обминаючи нерухомі тіла, а потім ревонув, звернув на мокрий асфальт освітленої вулиці й зник удалині.

Через кілька годин за півсотні кілометрів од цього місця у маленькій вітальні Матвія Шеремета ожив телефон.

На четвертому сигналі господар відгукнувся:

— Шеремет слухає.

— Матвію Петровичу, це майор Сагайда, із Узені. Пригадуєте?

— Що сталося? — незадоволено буркнув Матвій Петрович — кому подобається, коли його спозарана висмикують із ліжка.

— Мушу попередити: сьогодні до нас приїде Вадим Осташко, який веде спразу…

— Знаю, — перебив співрозмовника Шеремет, — а от вам це знати ні до чого. То що Вадим? І чому телефонуєте саме до мене?

— Я не турбував би… Але Вадима немає вдома.

— Вже немає? — перепитав Шеремет і глянув на настінний годинник.

— Очевидно, ще немає. Але ж він зайде до прокуратури перед від’їздом?

— Сподіваюсь. — Шеремет затиснув трубку плечем і вільною рукою відкоркував пляшку “Боржомі”, але не міг знайти поблизу склянки.

— Я хотів попередити. Сьогодні вночі убито його підслідного…

— В камері?

— Ні, на вулиці. Ми взяли з нього підписку… Георгій Деркач… його дружину теж застрелили.

— Стривай-но, — наказав Матвій Петрович, кілька разів ковтнув просто з горлечка, а по тому мовив: — Буду о пів на десяту в Маловидному. У Явдохи.

— От і добре, — схоже, що з полегкістю відказав майор.

Матвій Петрович кинув трубку на важіль. Не любив він несподіванок, хоча саме з них, власне кажучи, складалася його робота. Все інше, чим займався слідчий відділ прокуратури, — то оформлення у відповідності із законом та систематизація наслідків. Сюрпризи ж із року в рік дедалі більше дратували його. Мабуть, вік давався взнаки. Їй-право, над усе зараз Шереметові хотілося одного: стабільності. Принаймні у приватному житті. Вставати щодня о тій самій годині і щоб його вже чекали до сніданку; увечері — о пів на сьому — вже вдома, а там теплі капці, родинна вечеря і щось цікавеньке по телевізору. Невже до пенсії про таке не варто й мріяти? Втім, де гарантія, що він на своїй посаді дотягне до тієї пенсії. Щось останнім часом вони дедалі менше підходять одне одному: служба — Шереметові, а він — службі.

“Хоча, здавалося б, — вкотре подумав Шеремет, квапливо збираючись у відрядження, — настали просто-таки зоряні часи…”

Так, майже все те, що стільки років обстоював Матвій Петрович і про що не раз сперечався із тим же Лісовим, — від рівності усіх без винятку перед законом до безумовного дотримання принципу презумпції невинності, — зараз не просто визнають. На цьому наголошують з найвищих трибун. Навіть до концепції правової держави дійшла мова! Та чомусь їхнє реальне обласне життя перебудовується не зовсім так і зовсім у іншому темпі, аніж на телеостровах демократії.

Так, Лісовий вилетів з крісла, наче корок з пляшки шампанського. Але залишилися всілякі там товариші Хижняки. Поки Шеремет та кілька його однодумців роздивлялися та обмірковували нову ситуацію, Хижняки першими добігли до трибун, підхопили, підтримали і пройнялися, стали на вахту і поклялися, і виявилось, що знову саме вони знають, що треба та як треба. Лишень не так відверто нав’язували своє, як раніше те робив Лісовий. Не все, що хотілось би Хижнякам, вдалося, однак деякі справи відчутно гальмувалися. А це призводило до того, що чимало людей відмовлялись од своїх свідчень, невідомо звідки випливали нові люди й нові свідчення, що спотворювали попередню картину, підслідні раптом робилися надзвичайно впертими, лунали несподівані телефонні дзвінки. Не так часто, як колись, та й інтонація інша, а все ж лунали. І вельми поважні дзвінки.

Самі Хижняки роботою себе не переобтяжували, курсували з кабінету в кабінет, пахкали цигарками і розводилися про неминучий вибух злочинності, який підкосить перебудову, — і тоді все стане на свої місця, і вони знову хапатимуть кого треба та вправлятимуть мізки…

“Неминучого вибуху” все не було та не було, а от роботи помітно побільшало, бо почали розкручувати тих, кого свого часу намагалися не помічати, кого чіпали тільки у випадках, коли вже переступалися всі межі. Головний удар був спрямований на корупцію, хоча, звичайно, намагалися і все інше контролювати. Однак повільно, дуже повільно розкручувалися юридичні механізми. Стало зрозуміло: доки існує апаратний розподіл, доки не замінено систему професійної безвідповідальності, кардинальних зрушень не досягти. Щонайбільше — можна лише встановити певну динамічну рівновагу, за якої не занадто б страждали чесні громадяни…

…Коли Шеремет підійшов до прокуратури, Вадим уже порався біля своєї улюблениці — сірої “Волги” з тонованими вікнами. Звісно, Матвій Петрович на нього буркнув — мовляв, знаходь собі дівчаток з телефоном, якщо й надалі збираєшся козакувати; затим вони піднялися до кабінету.

Уже понад місяць Вадик розмотував узенські справи. Формальний привід до розслідування — витівки місцевих “ринкових” рекетирів. Офіційно справа так і подавалася, хоча вже було очевидно: або рекетири не дрібні, або річ не тільки в них. Однак подробиці поки що не розголошувалися. Схоже, нікому з третіх осіб не стало відомо, що “чорна” фурнітурна фабричка, яку накрили в Узені тиждень тому, тісно пов’язана з тими ж таки рекетирами. Ніхто навіть не підозрював, що вимальовувалися підступи до десятка узенських чиновників, когрі геть забули, що таке добре, а що таке погано. Останнім же секретом стала попередня гіпотеза про існування компактної районної мафійки, де Георгій Деркач грав чи не першу скрипку.

Сьогодні, в понеділок, Вадим справді мав їхати до Узені — настав час вирішального удару. Першим у переліку осіб, що підлягали арешту, був Георгій Деркач. Але поки що про це не мав знати ніхто, окрім п’яти, щонайбільше, осіб на цілу область. Майор Сагайда в це коло не входив, тож надмірна обізнаність начальника Узенької міліції дуже не сподобалася слідчому Осташкові. А ще помітив Шеремет, що звістка про вбивство Деркача просто-таки приголомшила хлопця. Помітив, але ні про що розпитувати не став. Настане час — сам розповість.

Сигнали з Узені надходили й раніше. Впродовж кількох років повідомляли, хто анонімно, хто відкрито, що там не все гаразд, аби не сказати, що все негаразд. Як то було тоді заведено, сигнали поверталися на місце, найчастіше — до узенського прокурора Череватька. Зрештою чи то кількість перейшла в якість, чи то Деркач уже геть розперезався, чи перші вітри перемін подіяли, та кільком листам дали хід. Як на те в обкомі саме готувалася гостра оглядово-повчальна постанова, і факти справи опинилися у констатуючій частині. Ох і засіпало тоді Узенський райком, який, звісно, щедро поділився своїми болячками з усіма причетними до справ особами, насамперед — з начальником райвідділу міліції Георгієм Деркачем. Злетів Жора з посади, а оскільки не визнав за потрібне хоча б формально покаятись та ще й вів себе зарозуміло, то блискавично втратив і погони, і партквиток.

На тому все й ущухло, гучних скарг із Узені більше не надходило, і досить швидко прізвище “страждальця” перестали згадувати в органах. Та ось, уже за нових часів, на обрії замаячіла постать тренера з боротьби Узенської ДЮСШ Георгія Деркача. Фігурувала вона в справах, дуже далеких від спорту. З’ясувалося, що Жора на популярному узенському ринку принаймні тричі брав досить активну участь у перевихованні кооператорів та індивідуалів, які забарилися зі сплатою додаткового податку, аж ніяк не передбаченого ні місцевою Радою, ні навіть Мінфіном, проте далеко не бездоганного з точки зору кримінального законодавства.