Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91 - Страница 20
Тепер варяги пливли обережно, не зупинялися відкрито біля поселень, не заходили до хиж, а хоронилися в прибережних лозах до вечора. Отоді, під прихистком темряви, наставав їхній кривавий час — налітали зненацька, навально, мало кому вдавалось порятуватися. Вогонь, спільник врягів, перетворював на попіл усе, що вціліло після них. Ревіла худоба, валували собаки, кружляло сонне гайвороння, але людських зойків не долинало, бо не було кому подати голос. Дядько Олаф міг бути вдоволеним своїм племінником, який мстився за його смерть жорстоко й нещадно.
А навкруг усе квітувало, наливалося живильними соками. Здавалось, на очах дерева вкриваються листям. На плесах скидалася риба, особливо перед грозами. Вони гуркотіли тут по-іншому, не так, як в їхніх північних краях, були несподівані й якісь… веселі, навіть птаство не лякалося, лише здіймало несусвітенний гамір.
Якогось дня, коли влаштувалися на недовгий перепочинок у тихій заплаві, стався з ним дивний випадок. Поманив до себе береговий пісок — чистий, теплий і ніжний, мов заморська тканина. Ліг молодий ярл, зіперся на лікоть, пробіг поглядом по річці — дивиться й не зрозуміє, чи то вода перед ним, чи золота дорога, встелена сонцем. Аж ось уже на ній стіна отієї далекої фортечки звелася, й постать батька — короткий меч стримить позаду за поясом. Затамував подих Ольг: “Як так, адже він давно поплив у царство мертвих?”
А батько раптом обернувся, очі його наблизилися, великі й осудливі. Тільки вони були перед Ольгом, та ще голос долинув: “Навіщо вигублюєш чужих людей і палиш їхні хижі? Чому йдеш руйнівником по берегах цієї річки? Мій брат Олаф загинув у чесному двобої й свого месника забрав із собою. А твій брат лишається невідомщеним, сосна на його могилі ще й досі тліє. Ти мусиш зробити цих людей своїми спільниками супротив Скольда, а не ворогами. Перед смертю мені відкрилася велика таїна життя: людина мусить нести людям не меч, а розум, тоді вони приймуть її, скажуть: живи з нами і будь таким, як ми.
Знай, в кожній землі є свої боги, які карають і милують тих, хто по ній ходить. Боги русів могутні й справедливі. Не гніви їх, бо тобі судилося залишитись на цих берегах. Опам’ятайся, не чини зла та насильства, княже Олег!”
І знову вразило молодого варяга це ім’я. Так назвав його нещодавно Монь. Десь близько перекотився грім, хмара насунулася на сонце, й воно забрало свою позолоту з річки. Ольг озирнувся — позаду стояв покалічений рус.
— Це ти… ти говорив щойно? — запитав його непевно. — …Про богів своїх?
Монь тільки заперечливо похитав головою. Тоді Ольг, зібравши воїнів, сказав їм:
— До мене приходили боги цієї землі й пообіцяли перемогу над Скольдом, якщо ми не сіятимемо смерті на берегах ріки. Олаф-Січовик вдоволений нашою помстою, тому далі підемо мирно. Мечі вийматимемо тільки для захисту й помсти вбивцеві ярла Елза.
Через кілька днів шлях їм заступили високі пагорби. Ріка звернула й погнала свої води далі, а човни варягів прибилися до острівця, довгого й вузького, мов плазом покладений меч.
Монь прикипів поглядом до того берега; весь виструнчений, здається, ось зараз схопиться й побіжить по воді туди, де серед зелених куп дерев виднілися оселі.
— Де град? — Ольг став поруч.
— Отам найвища місцина, яругами з усіх боків оточена, не підступитися…
— Де Скольдова схованка, як гадаєш?
— Не знаю… Якщо вість про тебе докотилася сюди, то міг і далі по річці податися… Або й до кочових людей завернути. Вони бродять навкруги града, мов вовчі зграї, хапають усе, що під руку трапиться. З’являться зненацька, а потім зникають надовго…
Домовилися, що Монь до града ввійде, все вивідає нишком. А Ольг чекатиме на нього отам, нижче града, де на пагорбі суціль липовий гай росте. Там бджіл багато, тому люд київський борти тримає, мед добуває. Місце безпечне, та й зручне, бо шлях угрів неподалік пролягає, все чути й видно. Монь же, коли з’явиться, то тричі зозулею голос подасть.
Старий варяг Ярмінг, досвідчений воїн, намагався застерегти Ольга від необачності, мовляв, негаразд воєначальнику кидати дружину й самому йти вивідувачем. Та того годі було й думати зупинити, близькість Скольда, якого він уважав призвідцем усіх своїх лихих пригод, випалювала вогнем помсти душу. Він сам хоче впевнитися, що убивця тут, вивідати, де він прихисток знайшов і як його заскочити зненацька. Це його право месника. Так велить звичай варягів. Хіба воїни його дружини не відають про це? Пообіцяв тільки, якщо йому загрожуватиме небезпека, подасть сигнал рогом, засурмить.
Узяв із собою чотирьох веслярів, Моня й подався човном до протилежного берега. Течія прибила їх до того урвистого місця, куди тицяв своєю безпалою рукою Монь. Він увесь час крутився на лаві, перехилявся через борт, намагаючись зачерпнути води, забуваючи, що пальців у нього немає. Збуджено підганяв гребців:
— Тримайте праворуч… там мілина, дерева завжди купою збиваються… Ага, ось уже близько. Перуне… боже наймогутніший… невже я вдома…
Вистрибнув на берег легко й спритно, лише човен зашелестів днищем по лозі. На мить обернувся, зустрівся з Ольговим поглядом:
— Чекай на мене, як і домовилися, в липовому гаї. Я все вивідаю, винюхаю, ніхто мене й не бачитиме, не впізнає… Скільки літ минуло…
Молодий ярл звелів веслярам ждати його повернення до пізнього вечора, а коли долине звук його рога, негайно поспішати на поміч. Та й подався слідом за Монем. Ще встиг побачити його високу, худу постать. Поли заширокої для нього вдяганки розвівалися, мов чорні крила дивовижного птаха. “Чи буде колишній раб щирим спільником мені? А як гукне своїх родовичів, підмовить зненацька напасти, бо мало нас? Ні, не наважиться, знає, що рік ходитиму навколо града, а вигублю всіх. Та й не вийде у нього нічого, сам же ремствував, що немає злагоди у його землі. І пече його помста не менше, ніж мене. Тільки я меча маю, а він що?” — отак міркуючи, примірявся Ольг до крутизни, що випнулася гребенем, здається, аж до хмар.
Чомусь пригадалися морські походи, в які брав змалечку з собою батько, — шалені вітри, хвилі, мов ожилі гори. І човен падає, летить невідворотно і нескінченно у вируючу прірву. Десь у поривах буревію, його нестримному леті напинається невидима тятива, бринить усе дужче й дужче, треба тільки за неї вхопитися, не проґавити, поки не промчався морський бог на своїх вітровійних конях. А їх у нього незліченно, від краю до краю б’ють по хвилях величезними копитами, мчать по самому вершечку хвилі, розвіваючи білі гриви. Якщо підхоплять коні водяного бога човен, то винесуть із найглибшої водяної ущелини, а ні, то зникне безвісти у безмовній глибині.
Ось і зараз видалось Ольгу, що доведеться йому видиратися на таку хвилю, яка вислизає з-під ніг. Та це зовсім не лякало його, навпаки, додавало запалу: він сам натрапить на слід того клятого Скольда, йому не уникнути його меча. І, готовий до будь-яких несподіванок, молодий ярл почав долати крутий схил.
Хапаючись за коріння, стовбури та кущі, спритно й швидко піднімався все вище й вище. Інколи, зачаївшись за деревом, роззирався навкруги. Та в напівмороці, пробитому гострими лезами сонячних променів, пурхали лише метелики. Їх було так багато, що миготіло в очах. Вони влаштували навколо нього справжню заметіль, а він тільки легенько відмахнувся рукою. Якби оце трапилося йому плесо джерельця, а він нахилився над ним, то побачив би на своєму обличчі усмішку. Далі вже йшов, не озираючись і не остерігаючись. Забрів на галявину, де трава по пояс, а квіти ще вищі.
Здивовано, походжаючи туди-сюди, обережно торкався пальцями квітів, збивав жовтий пил. У них на схилах гір, в долинах теж ростуть квіти, але вони тверді й навіть серед літа пахнуть холодом. А тут такі різні, такі м’які й… теплі, ніби хтось вистелив багато-багато шкурок найдпвовижніших звірів. А може, й справді хтось вистелив? Може, боги людей, які живуть на цих горбах? Чому ж тоді вони не виказують свого гніву й невдоволення тим, що Ольг ходить по їхніх квітах?
Ліг горілиць, трава розстелилася м’яко під ним, а квіти нахилились, зімкнулися барвистим наметом. “Вони про щось оповідають мені”, — дослухався ярл. Враз думка урвалася, бо долинув десь здалеку голос, тремтливий і чистий. Спочатку здавалося, що це зненацька в пагорбі пробився струмок і став падати згори на дзвінкий камінь. Звівся на лікоть, побачив дівочу постать. Вона була така несхожа на дівчат варязького краю, що видалась Ольгові віщункою чи лісовим духом. “Треба заплющити очі, лягти на землю, тоді вона пройде мимо, не помітить…” — але не зміг примусити опустити голову. Що б там не чекало на нього, а він роздивиться на духів цієї землі, нехай вони хоч якої подоби прибирають. Дівчина була стрункою, з оголеними ногами й руками, по яких гуляли сонце й вітер. Коси ж такі чорні, як ота смола, що нею заливали варяги днища човнів. Ольгові захотілося доторкнутися до її незвичайного волосся.