Пригоди. Подорожi. Фантастика - 91 - Страница 11

Українці Австралії мають не лише свої церкви, народні українські суботні школи й самодіяльні мистецькі колективи, а й видавництва, радіопрограми і телепрограми в містах найбільшого поселення, мають жіночі й молодіжні організації, музеї, українознавчі студії.в двох університетах. Як ви гадаєте, скількома мовами веде передачу державна радіостанція в Мельбурні чи Сіднеї? У мене є картосхема передач радіостанції Сі-бі-сі ЗЕА в Мельбурні: вони ведуться 53 мовами, А скільки націй та народностей мешкає на Україні, в Києві, й скількома мовами говорить українське радіо? Це запитання завжди спадає на думку, коли розмірковую, як то українцям Австралії вдалося зберегти свою етнічну сутність.

Мабуть, якби зіставити кількість українських письменників Австралії з кількістю поселених там українців, то ми б одержали разючі цифри. Багато літераторів і митців об’єднуються навколо літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка, що діє в Мельбурні. Від початку його заснування, ось уже скоро чверть віку, ним беззмінно керує патріарх української літератури в Австралії Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб. Клуб влаштовує вечори поезії, прози, диспути про творчість українських письменників, зустрічі з літераторами, які приїздять до Австралії з інших країн; кожні п’ять років видає альманах українського мистецького життя “Нові обрії”, а кожні два роки, з метою виявлення молодих талантів, провадить конкурс молодечої літературної творчості.

Хоч би про що вони писали, в очах їм завжди стоять українські тополі, жовті достиглі пшеничні лани й блакитне небо над ними.

Чув я від українців Австралії такі слова:

— Усе наше теперішнє життя — немов нескінченний довгий день перед поїздкою додому.

Додому… Життя, по суті, минуло на чужині, все — сили, здоров’я, молодість — віддано чужій країні, вже й онуки заводять свої родини, а вони — “додому”. От і Марія Чигрин, радіожурналістка з Сіднея… Я зустрівся з нею, коли вона тільки-но повернулася з України.

— Народилась я не на Україні, і, здавалося б, що мене може туди тягти, — розповідала вона. — Але от стояла на кручах біля лаври і дивилась у задніпровські далі. Замислилась, забулась… І раптом мені до щему виразно здалося, що все це я вже бачила, що все це колись було в моєму житті, в давньому, дотеперішньому. Був Дніпро, були кручі, були блакитні далі. Звідкіля таке почуття?… Боже, як мені не хотілось їхати з України. Аж до того часу, коли пройшла митний контроль, підсвідомо сподівалася: щось трапиться непередбачене і я нікуди не поїду. І така туга огорнула душу, що я, не соромлячись, заридала. Досі уявляю себе то на Хрещатику, то в Софії, то в лаврі. З першого ж дня після повернення мрію про нову поїздку додому.

Додому…

З родиною Пирогіва зустрічався і в Мельбурні, і в Києві: три місяці Галина та Дмитро гостювали в рідних. Проводжав їх на поїзд. Галина Пирогів не соромилася сліз: “Уже три дні очі не висихають…” А після повернення до Австралії написала нам у листі: “Як ми вам заздрили, що ви залишилися вдома, а ми мусили їхати…”

Ми в себе, захоплюючись чужоземними переповненими крамницями, добробутом і благополуччям аашях заокеанських співвітчизників, часто забуваємо, що ма& мо таке багатство, вартість якого нічим не виміряти, — Батьківщину.

ПОМСТА ВАРЯГА[3]

Історична повість

Сутичка була неминучою. Ольг одразу це збагнув, угледівши на протилежному схилі три постаті. Вони рішуче прямували до них. Ольг штовхнув брата, який сидів поруч із заплющеними очима, втомлено притулившись до нагрітого за день валуна. Елз рвучко й легко, ніби й не дрімав, підхопився, крутонув головою, зиркнув туди-сюди, вишукуючи небезпеку. Помітив незнайомців, якусь хвилину видивлявся на них, потім, перевалюючись на коротких, товстих ногах, підійшов до вогнища, намірився підкласти сухого галуззя під казан, але передумав. Нахилився над купою бойового спорядження, яке вони поскидали у безладі, виснажені цілоденною гонитвою за двома оленями, самцем і самкою. Забити вдалося лише олениху. Її велике й кістляве о цій весняній порі тіло лежало біля ніг Ольга, йому раптом видалося, що воно ворухнулося, ніби судомне тремтіння перебігло від голови до напівзігнутих ніг.

— Будь напоготові! Тримайся так, щоб камінь був за спиною, — Елз подав Ольгові свого списа, довгого й важкого, окутого біля вістря залізом.

— А ти? — здивувався Ольг.

— Руки маєш довші, не підпускатимеш їх близько. Нехай покрутяться поміж валунами… На мене їх підштовхуватимеш. А я їх зустріну, — махнув над головою залізною булавою із шпичаками, аж засвистіло повітря.

Незнайомці тим часом перейшли вбрід глибоченький струмок, що збігав з Орлиної гори. Звичаї цього краю веліли, щоб чужинці зупинилися на тому березі, бо на цьому починалася земля Ольгового роду. Ні, не зупинилися. Навпаки, ще пришвидшили ходу. Тепер уже не залишалося жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Брати стали поруч між двома величезними уламками скелі, їм уже теж нетерпеливилось. Елз важко дихав, похитувався, вимірюючи очима відстань до тих, хто ступив непроханим на його землю, Ольг, навпаки, зовні поводився спокійніше, лише примружив очі та легенько постукував ратищем списа по землі.

Тільки тепер вони помітили, що сонце зайшло за гору, з її вершини повільно спадав серпанок вечірніх сутінків— тінь огортала сосни, скелі. Нападники поспішали — камінчики розліталися з-під їхніх ніг, широкі чорні плащі чіплялися за кущі, із зловісним тріском обламуючи сухі гілочки.

Ольг з Елзом і гадки не мали відступати. Хто б не прийшов на їхню землю, вони зуміють дати відсіч. Брати тут господарі й верховоди. Після загибелі батька усі визнають їх ярлами,[4] князями цієї землі — звідси аж до берега моря, до скелястого фіорда Семи Вітрів. “Поспішайте, поспішайте! — подумки заохочував нападників Ольг. — Гадаєте, що натрапили на неуків, хлопчаків, які лишень зіп’ялися на ноги, взяли до рук зброю. Швидше, швидше, я не схиблю!”

Ніхто й ніщо не могло їх настрахати, адже брати були варягами. Змалечку привчалися володіти мечем і списом, будувати міцні й великі лодії, щоб на них вирушати морськими шляхами в далекі землі. Йшли вони туди не прохачами, брали все силоміць, під брязкіт мечів та волання переможених ворогів. Усю зиму під виття холодних морських вітрів та вовчих зграй Ольг із братом згадували про літній похід на франків, запальних і гоноровитих. Та варязькі мечі виявилися гострішими…

Думка урвалася, бо непрохані гості вже вихопилися зовсім близько.

— Глядіть, не перечепіться… ноги підіймайте вище! — гукнув до них Ольг і зблиснув глузливою посмішкою.

Ті зупинились на якусь мить, наче й справді виважували, чи варто прислухатися до цієї поради, а потім зірвалися з місця, розлючені й шалені.

Елз схвально зиркнув на брата, мовляв, дратуй ворога, нехай піниться й казиться, а ми вичікуватимемо. Затим гукнув:

— Дай знати нашим, що якісь здирники до нас добиваються! — помовчав, а тоді докинув: — Може так статися, що ми нескоро з ними впораємося. Чуєш?

Ольг, високо підвівши голову, напружився, аж напнулися жили на довгій, ще по-юнацькому худій шиї, засурмив у ріг. Густі, протяжні звуки важко, мов вгодовані птахи, полинули долиною до перевалу, за яким серед похмурих скель тулилися хутори Ольгового клану. Там, почувши цей клич, знак тривоги і бойовиська, мусять облишити домашні справи й поспішити на поміч своїм ярлам.

Нападники, зачувши ці звуки, вихопили мечі, лиховісно наближаючись. Один із них, зачепившись за кущ глоду полою плаща, смикнувся туди-сюди, а потім розлючено зірвав його з себе, відкинув геть.

— Еге, та це ж Скольд! — вигукнув Елз. — То ось хто нас так пильно вистежує. Остерігайся його прямих ударів! — зронив до брата.