Морське вовченя - Страница 47

Зразу ж як люк відкрився, я встиг побачити голови та обличчя людей, що з'юрмились навколо отвору і зазирали вниз. Я помітив, як усі вони враз відсахнулися з виразом справжнього жаху. І ще я почув вигуки, в яких бринів той самий жах. Але звуки поволі завмерли, світло згасло, і свідомість остаточно залишила мене, — я ніби вмер.

Насправді ж я лише зомлів. Я не чув і не знав, що діялось навколо мене. Не бачив, як ці обвітрені обличчя знову з'явились над люком і дивились на мене з тривогою. Не бачив і того, як один з них нарешті наважився спуститися вниз, за ним другий, третій і ще кілька. Всі вони, схилившись надо мною, щось здивовано вигукували і висловлювали силу-силенну здогадок. Я не чув, як вони обережно піднімали мене, мацали пульс і прикладали свої величезні долоні до моїх грудей, щоб перевірити, чи б'ється серце. Не чув я також і того, як кремезний матрос взяв мене на руки, пригорнув до грудей, а потім, коли в люк спустили коротку драбину, виніс із трюму і обережно поклав на шканцях. Я нічого не чув, не бачив і не усвідомлював, поки холодна вода, якою бризнули мені в обличчя, не пробудила мене і не повернула до життя.

Опритомнівши, я побачив, що лежу на палубі, щільно оточений юрбою людей. Їхні обличчя були суворими, але я не помітив недоброзичливого виразу. Навпаки, на мене дивилися з жалем; чулися співчутливі вигуки.

Це були матроси. Навколо мене зібралась уся команда. Один з них, нахилившись надо мною, вливав мені в рот воду і прикладав до лоба мокру ганчірку. Я одразу впізнав його. Це був Уотерс, той самий, що виніс мене з корабля і подарував дорогоцінного ножа. Він тоді й гадки не мав, у якій величезній пригоді стане його подарунок.

— Уотерс, — промовив я, — ви пам'ятаєте мене?

Він аж здригнувся, почувши це запитання.

— Хай лопнуть мої шпангоути, — закричав він, — коли це не той пуцьверінок, що чіплявся до нас ще в порту!

— Той, хто хотів бути матросом? — підхопило кілька голосів.

— Авжеж, той самий!

— Так, — відповів я, — той самий.

Знов прокотилася хвиля здивованих вигуків, і раптом запала тиша.

— Де капітан? — спитав я. — Уотерс, відведіть мене, будь ласка, до капітана.

— Ти хочеш бачити капітана? — лагідно озвався Уотерс, розсуваючи рукою матросів, що товпилися навколо нас. — Ось він, мій хлопчику.

Я побачив добре одягнутого чоловіка, в якому одразу впізнав капітана. Він стояв за кілька ярдів від мене біля дверей своєї каюти. Обличчя його було суворе, але я не злякався, бо відчув, що він зараз пом'якшає.

Якусь хвилину я вагався, не знаючи, що робити, а потім, напруживши всі свої сили, звівся на ноги, ступив кілька кроків і впав перед капітаном навколішки.

— О сер! — вигукнув я, — чи можете ви простити мені?

Не пам'ятаю точно, як я висловився, але це було все, що я зміг тоді сказати.

Я більше не дивився капітанові в обличчя. Втупивши погляд у палубу, я чекав відповіді.

— Вставай, хлопчику, — промовив він лагідним голосом. — Вставай і ходім до мене в каюту.

Капітан узяв мене за руку, допоміг підвестися і повів. Так, поряд зі мною ішов сам капітан і підтримував мене, щоб я не впав! Не було схоже, щоб він збирався кинути мене акулам. Хіба можна було сподіватись на такий щасливий кінець?

Увійшовши до каюти, я побачив своє відображення у дзеркалі й насилу впізнав себе. Весь я був білий, наче викачаний у вапно, але я згадав, що це борошно. Обличчя теж було біле, виснажене й кістляве, мов у скелета! Страждання й голод виссали з мене всі соки.

Капітан посадив мене на канапу і, покликавши слугу, звелів йому налити мені склянку портвейну. Він мовчав, поки я пив, а потім, дивлячись на мене поглядом, в якому не було й тіні суворості, промовив:

— А тепер, хлопче, розкажи все докладно.

Це була довга історія, але я розповів її від початку до кінця. Я нічого не приховав: ні причин, що спонукали мене втекти з дому, ні тієї шкоди, якої завдав вантажам. Та він уже знав про збитки, заподіяні мною, тому що половина команди встигла відвідати мою схованку за бочкою з водою і переконатись у всьому на власні очі.

Кінчивши розповідати, я запропонував капітану свої послуги і з завмиранням серця чекав відповіді.

— Хоробрий хлопче! — вигукнув він, підводячись і прямуючи до дверей, — ти хочеш бути моряком? Ти заслуговуєш на це, і заради пам'яті твого славного батька, якого я мав щастя знати, ти будеш ним!

— Гей, Уотерс, — звернувся він до старого морського вовка, який чекав за дверима каюти, — візьми цього хлопчину, одягни його як слід, а коли він видужає, навчи поводитися з снастями.

І Уотерс навчив мене дуже добре поводитися з усіма снастями. Кілька років підряд він був моїм товаришем під командою доброго капітана, аж поки я з «морського вовченяти» не перетворився на справжнього моряка і не був внесений в корабельні книги «Інки» як «матрос першої статті».

Але моя кар'єра не скінчилась на цьому. «Ехсеlsіог» стало моїм девізом. За допомогою великодушного капітана, я швидко став третім помічником, з часом другим, потім першим і, нарешті, капітаном!

Кінець кінцем я став власником корабля.

Це було метою мого життя, бо відтоді я міг плавати куди завгодно за власним бажанням і перевозити товари в усі сторони світу.

Одним з моїх перших і найбільш вдалих рейсів уже на власному кораблі був рейс у Перу. Пам'ятаю, що я взяв з собою ящик капелюхів для англійських і французьких дам, що жили в Кальяо та Лімі. Цього разу вони хоч і дійшли до місця призначення непошкодженими, та навряд чи викликали захоплення в чарівних креолок.

За понівечені капелюшки було давно сплачено, так само як за вилитий бренді, сукно й оксамит. Зрештою сума виявилась не такою й великою. Власники цих товарів, взявши до уваги незвичайні обставини, що змусили мене заподіяти їм шкоди, поставились до мене поблажливо та пішли на поступки в переговорах з капітаном, який в свою чергу полегшив мені умови сплати боргу. За кілька років я цілком розрахувався, або, як кажуть моряки, «обрасопив реї».[26]

А тепер, мої юні друзі, мені тільки лишилося додати, що, проплававши багато років і збивши завдяки вмілій торгівлі й ощадливості певні статки, я почав стомлюватися від моря, і мене-потягло до спокійного життя на суходолі. З кожним роком це бажання дужчало, і кінець кінцем я більше не міг йому опиратись. Я вирішив кинути якір десь на березі. З цією метою я продав свій корабель з усім, що було на ньому, і повернувся в не гарне село, де, як ви вже знаєте, я народився і де сподіваюсь померти.

А тепер прощайте. Я скінчив.