Зустрiчники - Страница 12

Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. «Тут наше стаціонарне місце», — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.

А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.

— Що це варити збираєтесь? — питає рибалка в окулярах.

— Та горох… тобто чайок. (Ледь не обмовився.)

— Ну, це не страва. (Правильно). У нас тут стаціонарне місце, завжди юшку варимо. (Правильно!) І вас би почастували… та ось щось на цей раз не підвезло. Ми від колгоспу, норма тридцять кілограмів, та й собі ж треба… а й на сніданок не спіймали. (Неправильно!) І куди риба поділась? Лиш тепер я помічаю, що обличчя в рибалок невеселі. Починає говорити другий, що мовчав перед цим:

— Я знаю, куди вона ділась: це любителі пригодовують, зманюють. Ні собі, ні людям. Він на принаду зайвих два хвости зловить, а через це вірні місця порожніють. Заловив би такого… та надавав гребкою по…!

— Ладно, ходім. — Очкастий підводиться, кидає недокурка, звертається до мене: — Якщо бажаєте, почекайте нас з годину. Ми зараз вгорі пройдемось, на юшку здобудем. Нікуди риба з річки подітись не може… Із підустів юшка та з цибулькою — смакота!

— Ні, дякую, — відповідаю я, — чекати не можу.

Рибалки сідають у човни, відпливають нагору. Та-ак… Це мене б треба гребкою по тому місцю: мій гороховий концентрат такого накоїв. Ну звичайно! Він бо з спеціями, розкис — і пішла від нього смаковита цівка у чистій воді Проні, мов запах шашлика на свіжому повітрі. Уся навколишня риба прожогом кинулась туди — поласувати чи хоч поглянути, чим так смачно пахне. Рибалки там візьмуть своє, це факт. Он як дав я маху!

Не кип’ячу я обридлий чай, та й апетит пропав. Щоб підживитись, їм все-таки хліб з цукром (все, що лишилось), запиваю джерельною водою; вона однаково ж на висоті, не гірше чаю. Сиджу я тут приблизно стільки часу, скільки треба, щоб зварити й з’їсти юшку із підустів та з цибулькою, а потім перекурити в приємній балачці, затим піднімаюсь і швидким кроком — далі. Мимо хреста ґрунтовою дорогою, що в’ється по високому березі, звідки відкривається чудесний вид на долину, луги, гаї й на білі, виразної ліпки, хмари в синьому небі. Та мені не до пейзажів, на душі неспокійно.

Повісити таку піну! Думати ж треба, пам’ятати хоча б, із-за якої малої причини, що привела до жахливих наслідків, ти в закиді… Ну, це різні речі, заспокоюю я себе, природа не техніка, вона із жил не витягується, вільна й надмірна, у ній від дріб’язку серйозних наслідків не буває. Так що все обмежується тим, що я лишився без юшки…

І он те село вдалині; ідуть від неї назустріч мені по піщаній дорозі дві дівчини, одна висока і повна, світло-руда, у вилинялому сарафані й окулярах-фільтрах, на плечі у неї щось схоже на трикутник-кроквочку. Друга помітно нижча, у сірих шортах і ситцевій кофтині, хвацько зав’язаній вузлом на смаглявому животі; в руці у неї клейончатий зошит. Між нами ще метрів з двісті і не видно ні вузла, ні такого зошита, — але я ж бо знаю.

І ще знаю, що в неї сірі очі, співучий голос, милі, якісь покірливі плечі, стрункі, дещо повненькі ноги з маленькими ступнями і невеликі міцні перса, мов ріжки на боки стирчать. Я все про неї знаю. Це Клава.

Зараз ми зблизимось, я спитаю, чи далеко ще йти до Славгорода і як краще йти. «А навіщо вам іти — відповість росла, — коли через годину з села автобус туди! Тридцять копійок — і ви там». — «Так мені цікавіше, — відповім я, — ніжками». — «А… ну, вільному воля». — «Ви, мабуть, не сільські?» І висока охоче повідомить, що вони студентки сільгоспакадемії в Горках (у верхів’ях Проні і Басі, звідки я йшов), тут на практиці и ідуть обмірювати покіс.

А менша нічого не скаже, лиш буде дивитись на мене світло й проникливо, буцім говорити поглядом: «Ну придумай же що-небудь! Інакше ми зараз розійдемося й усе… Придумай, ти ж мужчина». І мені так захочеться обняти її милі покірливі плечі.

1 я придумав. Коли вони пішли й вона озирнулась, я гукнув її: «Дівчино, можна вас на хвилинку?» Вона перезирнулаеь з подругою, підійшла. Ми проговорили не хвилину, а п’ять; повна нетерпляче гукала її, але я сказав: «Ви йдіть, вона вас наздожене!» — і Клава також кивнула, що наздожене. І справді, через хвилину побігла її наздоганяти — тільки босі ступні замелькали в пилюці. А я пішов не до села і не далі, а наліво, до стіжка над кручею в красивій звивині Проні. І хоч ми вмовились, що голова в Клави розболиться через годину, я вирішив ждати її три години — дуже вже гарна.

Вона прийшла годин через дві. Сіла поруч над кручею, звісивши ноги, блимнула блискучими очицями, озвалась:

— А Світланка каже: «Знаю, чому в тебе голова заболіла!» — і м’яко розсміялась.

І там, у нашій звивині, біля нашого стіжка, ми з нею провели три дні. Ранками вона бігла в село, якось улаштовувала свої практикантські справи, приносила від тітки, в якої вони квартирували, або з крамнички сякий-такий підхарчівок, а далі час був наш. І погода була в самий раз по нас, тепла навіть ночами. Ми блукали по лузі й над річкою — і цілувались, купались, розмовляли, співали пісень (виявилось, що нам подобаються одні й ті ж) — і цілувались; вночі я показував їй, де які зірки, або розповідав смішне, вона сміялася вдячно, терлась обличчям об плече чи груди… і ми знову цілувались. Я не великий знавець жінок, небагато в мене їх було; та вона була — мов джерельна вода.

Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: «Напиши мені… напиши!»

Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони «доможуться свого»: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові «дівчини моєї мрії», який майорів у моїй інтелігентній душі.

Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.

Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти «дівчину своєї мрії», телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..

Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.

Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?