Зустрiчники - Страница 10

— Тепер тобі неважко зрозуміти й те, чому я не ходжу в серйозні закиди й у цей посилаю тебе… хоча, здавалося б, кому, як не керівникові! Саме тому, що я не з майбутнього, настільки не з майбутнього, дорогий Олесю, що слабший від тебе. Ось, — він торкнув місце, куди сховав фотографії, — «зачіпка» — домінанта, яка по силі притягання цдя мене переважає всі інші. Донині не можу змиритись, що її нема. І в закиді, у тому особливому стані, проти небезпек якого я тебе застерігав, не втримаюсь, полину через усі роки туди, де вона живе… бо ж заради цього все й починав! А там, чого доброго, і не пущу на той дослід в кисневу камеру, — або хоч доможусь, щоб замінили реле. А це… сам розумієш, які серйозні непередбачувані зміни реальності можуть відбутися. Так ось, я сказав тобі все. А майбутнього, Олесю, ще немає, не мороч собі голову. Майбутнє належить зробити — усім людям, і нам, і тобі зараз.

Мені соромно перед Артуром Вікторовичем й трохи шкода того ореолу, який оточував його в моїх уявленнях. Та я зразу розумію, що й ореол сьогоднішньої людини, який навіть горе своє зумів обернути у творчу силу, осягнув нове і став на прю з його допомогою проти бід людських затято і вміло, — нічим не гірше. Так, і все-таки він трохи з майбутнього, наш Багрій-Багрєєв; де ви зараз знайдете начальника, який говорив би підлеглому, що той сильніший його і впорається зі справою краще?

— Все, час! — шеф поглядає на годинника. — Точку фінішу намітив?

— Так. Тут же о 15–00.

— Хочеш переконатися? Не заперечую. Що-небудь треба на той час?

— Риндичевича. З пивом і таранькою.

— Побажання передам, пришлю… якщо він упорається. Повинен… — Зараз Багрій без гумору приймає мої побажання. — Все. Ступай у камеру!

У камері моїй нічого особливого нема. Жодних датчиків не треба приєднувати до себе, ні на які прилади дивитись, — тільки на стіни-екрани та на стелю: по ньому уже пливуть такі, як і знадвору, хмари, лише в зворотний бік. Не приладам доведеться йти вгору по річці моєї пам’яті — мені самому.

Є пультик на рівні грудей (ні крісла, ні стільця в камері також нема, я стою, — стиль Багрія!) — ряд клавіш, два ряди рукояток: регулювати потік зворотної інформації, який зараз рине на мене, — темп, яскравість, гучність…

І ось ринуло. Пішли по стінах зняті мною кадри: п’ятками і спинами вперед наближаються, піднімаються по схилу пошуковики з устаткуванням. У Івана Володимировича Бекасова приголомшений вираз обличчя змінюється спокійним; він також задкує із смішними поворотиками вправо-вліво, віддаляється — і ми більше не знайомі. Далі уже не моє: тугий гітарний рокіт моторів літака, що набирає висоту. Небо-екран над головою очищається прискорено від зворотного бігу хмар — і зворотна мова, молодий чоловічий голос:

— Віртем ічясит івд уртемитьла оп. Аводуч тсімидив. («Видимість чудова. По альтиметру дві тисячі метрів».)

Останнє повідомлення бортрадиста — перше для мене. Він летить, набирає висоту, літак БК-22, що виконує рейс 312. Деякі пасажири вже відстібнули ремні (а я так і не застібаюсь при злітанні, лиш при посадці), досмоктують злітні льодяники, починають знайомитись, спілкуватись… А в правому передньому гвинті надрізи під трьома лопатями стають тріщинами.

— Ачясит атосив… («Висота тисяча…».)

— Оньламрон илітелз… («Злетіли нормально…»).

А ось ще й не злетіли: хвостом уперед котить із басовито завиваючими моторами літак по площині злітної полоси, уповільнює хід, зупиняється (в динаміках: «Юяловзод тілз…» «йивотог утоьлз од…» — «До зльоту готовий», «Зліт дозволяю»), після паузи стернує хвостом наперед до перону аеровокзалу. Хороша машина, «дивиться» — навіть і хвостом наперед. І байдуже, що це не той БК-22 (роздобув Артурич, напевне, відеозапис репортажу про відкриття рейсу) і не ті пасажири ринули із відчинених овальних дверей на сходи, які щойно від’їздили, — швидко-швидко задкують униз з чемоданами (я поставив рукоятки на «прискорено»)… усе це було там само. Зараз багато що втратило вагу, зворотне прокручування стирає якісні відміни з видимого. Задкуй, зникай світе якостей!

Я відчуваю себе зараз плавцем-пірнальником у потоці часу, у річці своєї пам’яті. В глибінь, в глибінь!.. І ось уже на екранах — у свідомості — зворотні відчуття сьогоднішнього ранку: я голюсь — і з-під фрез електробритви з’являється рудувата щетина на моїх щоках; я курю першу сигарету — і вона нарощується! Іде у відчуттях зворотний рух страви в мені і багато що інше догори дригом… тільки все це — те, та не те, звичайного змісту не має. Я вирвався із світу (дрібного й обмеженого) якостей на простори Єдиного буття — і тепер не істота з півсекундним інтервалом одночасності, а вся стрічка моєї пам’яті до самих її витоків. Дні й події на ній лише зарубки, відмітний: одні глибші, інші ледь помітні — ось і вся різниця.

…Далі було все, про що попередив Артур Вікторович, і багато сильних переживань понад те — все, про що важко розповісти словами, тому що воно глибше і простіше всіх понять. Я уникнув від Сцілли всепоглинаючого екстазу-балдьожу глибинних відкриттів у собі, настирливо й грубо вникаючи в природу його; так би мовити, вивірив алгеброю гармонію за допомогою причмелено-балаганівського питання: а хто ти такий?!

І осягнув, і холодно посміхнувся: радість і горе, всі біди й удачі людські були простенькими диференціалами нескладних рівнянь. Що мені було в них!.. Так мене понесло, щоб ударити об Харибду відчуженості й заперечення всього. Та я вчасно згадав про мету, про гнів, про протиборствуючі вселенські процеси виразності й змішування, у яких ти ніщо без гніву й без волі до боротьби, без прагнення поставити на своє — тріска в розбурханих вирах. І, збагнувши, прилучився до процесу зростання виразності.

Добре прилучився: зрозумів громаддя діапазону виразності у Всесвіті — порожнеча і вогняні цятки зірок, відчув громаддя вируючого натиску часу, що мчить світи із швидкістю світла… і навіть що творчі зусилля людей — одне з оцим усім; мала дія, але тієї ж природи.

І те породження розуму й праці людей, заради якого я пхаюсь, лечу назад, від наслідків до причин, — також належить до зоряної виразності світу. Мені належить відняти його від процесу змішування.

І була ясна пітьма, тиша, політ зірок. А потім пекельні згуки, тупіт, гик, регіт… І знову ясна тиша ночі.

Зорі над головою. Темний мур лісу позаду. Я сиджу на пологому березі, на чомусь білому; пластикова підстилка — кинув на траву від роси. Внизу гладенька, проте рухлива полоса, в якій тьмяно відбиваються зірки, — вода. Ріка. Інколи чути сплески риб, — не гучні, вони лиш підкреслюють тишу.

Сяючі стрілки годинника показують початок дванадцятої. Так, але який день? Були дві схожі ночівлі підряд: на Басі, затим на Проні. (Та чи має значення, який день? І всі дні? І вся ця смішна, дрібна конкретність?.. Це відлуння щойно пережитого надзакиду; мені ще довго повертатися «в людину», у свій напівсекундний білковий клубочок.

Ні вогника до небокраю. Там, унизу, повинні бути кущі і заплавний луг. А зірок вгорі, зірок — скільки хочеш! Порожнеча і вогненне груддя зірок — картина виразного розмежування матерії, що завжди у нас перед очима… не треба про це).

Нараз тишу розривають іржання, гик, тупіт багатьох копит за рікою. Хтось жене коней, завиваючи й улюлюкаючи в ночі. Я навіть здригаюсь — і заспокоююсь. Тепер уже ясно, я уже на Проні. Кінець другого дня моєї мандрівки. (І того разу я здригнувся від ґвалту, подумав, що, мабуть, хлоп’яки женуть табун у нічне. Але тепер я знаю, що хуліганить досить підтоптаний дідок: ранком він пережене коней на цю сторону, попросить у мене закурити.)

І знову тиша, лиш зрідка форкають коні. Мені знову по-хлоп’ячому моторошно, як завжди при ночівлі на новому місці: за спиною ліс — хтось із нього вийде? Поряд дорога до броду — хтось по ній пройде чи проїде?.. Хоча й знаю тепер, що до ранку ніхто не проїде і не з’явиться.