Зуби дракона - Страница 26

Удвох з Сатіапалом вони це й зробили. Справа ледве не скінчилася трагічно: варта помітила їх і почала стрілянину. Одна з куль влучила в мертвого академіка, а друга дряпнула Калиннікова по спині. Однак темрява дала можливість втікачам зникнути і благополучно дістатися до будинку на вулиці Бахріє.

Наступного дня академік Федоровський був похований.

А ще через два дні приват-доцент Сатіапал втік із Стамбула, — підло втік, не лишивши навіть записки і пославши Михайла Калиннікова домовлятися з контрабандистами про перехід турецько-російського кордону.

— Отже, спадкоємець прибув одержати свою частку спадщини? — професор Сатіапал наморщив носа і показав рукою на крісло. — Сідайте, пане професоре! Мушу вас засмутити: відкриття академіка Федоровського не реалізоване, і я не тільки не одержав двадцяти тисяч карбованців золотом, а навіть вклав у досліди все, що мав

Андрій Лаптєв здивовано поглядав то на Калиннікова, то на Сатіапала. Коли він і припускався думки про можливість знайомства цих двох людей, то у всякому разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спадщини.

— Я не ображаюсь на жарти, пане Сатіапал! — спокійно відповів Калинніков, сідаючи в крісло. — Мушу додати також, що не цікавлюся прибутками з капіталу. Я приїхав до вас, як випадковий душоприкажчик небіжчика і представник справжнього спадкоємця — Радянського Союзу.

— А коли я відповім, що рукопис академіка Федоровського втрачено назавжди?

— Мені лишиться не повірити цьому і, коли будуть опубліковані хоч більш-менш значні наукові праці професора Сатіапала, оголосити в пресі правду про їхнє походження:

У відповідь Сатіапал зареготав:

— Любий професоре, чхати я хотів на всякі оголошення в пресі! А ви, бачу, продовжуєте свою політику шантажу! Дивуюсь, чому ви не назвалися цього разу академіком?

— А, це ви про ту нашу “наукову бесіду” в Стамбулі?.. Так, я зробив тоді велику помилку. Між іншим, в ті часи звання професора надали мені ті хворі, яких я, кочегар, рятував не так знаннями, як турботами. Можу додати, що саме стамбульський карантин і допоміг мені обрати професію, коли я по-справжньому взявся за навчання… Але ми відхилилися від теми, пане Сатіапал!

Сатіапал мовчав, дивлячись поверх голови співбесідника. Здавалось, він вирішував, що йому робити, і ніяк не міг дійти потрібного висновку.

— Ні, пане професоре, — сказав він зрештою. — Ви приїхали надто рано. Нічого я вам не дам, доки не визнаю за можливе оголосити результати експериментів на весь світ. Я не забув умови мого тестя. Наша спільна з ним наукова праця, справді, буде вперше опублікована в Росії. Але треба ще чимало попрацювати… А тепер лишається усунути одне непорозуміння. Ви, певне, гадаєте, що я обдурив вас у Стамбулі. Можливо. Але я був змушений це зробити, бо бачив, що ви не той, за кого себе видаєте.

— Так… Гм, так… — гмикнув Калинніков. — Власне, говорити більш нема чого.

Сатіапал спалахнув, але стримав гостру відповідь, яка просилася на язик.

— Ось погляньте! — він рвучко розкрив ящик стола і витяг стос книжок з численними закладками. Розгорнув одну з них. — Читайте!.. Страшна хронологія голоду в Індії… Починаючи з 1396 року, голод тривав понад десятиріччя і охопив усю південну Індію, де майже зовсім не лишилося населення. 1460, 1520, 1577 роки — голод. 1629–1630 роки — найсильніший з усіх відомих доти випадків голоду, який охопив увесь Декан. 1650, 1659, 1685 — голод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 — голод. Нарешті, 1791–1792 роки. Читайте! Це був найсильніший голод в країні. В області мараттів він до цього часу відомий під назвою “Дагі Бара”, тобто “голод черепів”, через величезну кількість черепів, які біліли на дорогах країни в ці роки. Про дев’ятнадцяте сторіччя і наші часи не слід навіть говорити. Голод охоплює Індію кожних вісім-дев’ять років!.. А ось, читайте! — Сатіапал метнувся до шафи, витяг звідти й жбурнув на стіл пачку газет. — Останній голод тисяча дев’ятсот сорок третього року. Читайте! “Першого вересня 1943 року люди почали вмирати просто на вулицях, і їхні трупи терзали собаки та хижі птахи”… “На початку жовтня 1943 року маунд рису коштував сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до дванадцяти літ їхні батьки продавали до будинків розпусти по ціні від 10 анн до двох рупій”… “В Калькутті, на вулиці Корнуеліс-стріт, у вересні валявся труп хлопчика, частково об’їдений собаками”… Нагадаю, що Калькутта — друге величиною місто Індії, а Корнуеліс-стріт — одна з головних вулиць… Ну?.. То невже ви гадаєте, пане професоре, що я, індієць, можу байдуже дивитися на страждання голодних?.. І кому потрібніше славетне відкриття академіка Федоровського — багатій Росії чи вбогій Індії?!

— Тому, — урвав його Калинніков, — хто може швидше втілити мрію в дійсність. А ваша країна не вбога, ні! Просто її грабують всі, кому охота.

Сатіапал зібрав і запхнув до шухляди книжки й газети.

— Припинимо розмову на цю тему, — сказав він похмуро. — Повторюю, що свій борг перед Росією сплачу. Та й годі… Чи не бажаєте ви, пане професоре, спочити? На нас з паном Лаптєвим чекають термінові справи.

Це був нічим не замаскований натяк на те, що аудієнцію слід вважати закінченою. Сатіапал навіть не запропонував Калиннікову ознайомитись хоча б з тим, що показував Лаптєву.

— Ні, пане Сатіапал, — з спокійною гідністю відповів Калинніков. — Я поїду додому. В свій час я мріяв про цю зустріч і уявляв її дещо іншою. Відрядження до Індії я сприйняв з радістю, бо знав, що ви тут. Але… Що ж — даруйте!

Професор вклонився і попрямував до виходу.

— Зачекайте, Михайле Петровичу, — сказав Лаптєв. — Я їду з вами.

Давно стримуване бажання вирвалося назовні. Він мало що зрозумів з цієї заплутаної історії, яка відбулась десь і колись, але образ Сатіапала остаточно втратив для доцента риси таємничої привабливості. Залишатися в цьому тоскному палаці Андрій не міг.

— Пане Сатіапал, ви дозволите мені оглянути хвору перед від’їздом?

— Прошу! — кинув Сатіапал і нахнюпившись вийшов з кімнати. Через кілька хвилин до Лаптєва підійшов служник і передав, що рані Марія чекає на російського лікаря.

Шлях до покоїв дружини Сатіапала Андрієві був відомий. Коли доцент ввійшов до кімнати, він, як і першого разу, насамперед побачив Майю, що сиділа поруч матері на ліжкові.

— Ідіть сюди, мій любий рятівнику! — хвора підвелась на ліжкові, і Майя підклала їй подушку під спину.

— Здрастуйте, Маріє Олександрівно! — весело привітався Лаптєв. — Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре?

— Майже. Але це, мабуть, тимчасове явище. Людина, яка втратила смак до життя, навряд чи житиме довго.

Належало б заспокоїти хвору, розповісти їй якусь принагідну повчальну історію, але Андрій Лаптєв відчував, що все це зайве. Справді, що могло підтримувати отут цю жінку, яка так ніколи й не змогла, безперечно, знайти своє місце на чужині?

— Я вам дуже вдячна, пане Лаптєв. Але я просила б вас ще про одну послугу. Ви сьогодні виїжджаєте, так?.. То розкажіть мені щось про Росію…

Андрій похитав головою. Що він міг розповісти?.. Рідне й близьке йому було б для цієї жінки чужим і незрозумілим. Спогади тільки б роз’ятрили душу йому самому, бо чужина лишається чужиною.

— Ну, гаразд, — тихо сказала Марія Олександрівна. — Хай іншим разом. Адже ви будете до нас приїжджати?

Куточком ока, наче зовсім ненавмисне, Андрій позирнув на Майю. Дівчина хмурилась, чекаючи на його відповідь.

— Так, приїздитиму. Якщо випаде час і нагода.

— Приїжджайте. А щоб ви не забули нас, я подарую вам одну річ з дуже невідповідною, правду кажучи, назвою — “камінь самозабуття”.

Майя взяла із столика невелику лаковану скриньку і передала матері. Та відкрила кришку, і перед Лаптєвим блиснув на чорній оксамитовій подушечці великий блакитний, дбайливо відшліфований кристал у формі гранчастого пласкуватого диска.

— Це не коштовність. Ювеліри навряд чи заплатили б навіть вартість обробки цього кристалу. Але це — одна з найцінніших речей роду Сатіапалів. Кожна мати передає цей кристал дружині свого старшого сина в день їхнього весілля. Подарунок не можна назвати щасливим: свою назву він дістав тому, що коли чоловік розлюбить дружину, їй лишиться тільки дивитися у цей кристал і згадувати минуле. Слід визнати, що цей камінь частково допомагає людині забути своє горе. Я знаю: самогіпноз, нічого неприродного. Але й я колись годинами дивилась у мінливу синизну оцих граней і бачила те, що втратила безповоротно… Камінь по праву належав Андрієві, моєму синові, — вірніше, його майбутній дружині. Тепер я дарую його вам.