Зорi падають в серпнi - Страница 46

— І через те один стовбичиш? — спитав Василь. — Ти ж танцюєш?

— Так, але танцювати щось не хочеться.

— Апетит приходить з їжею. Ходімо з нами, нічого дурня валяти!

Танцювати він все ж таки не захотів, і весь час вони з Надею проговорили, стоячи на тому ж самому місці, під стіною, де Юрій стояв сам. Коли Василь і Ніна закінчували танець і, розчервонілі, глибоко дихаючи, підходили до них, розмова обривалась, не клеїлась, а як тільки вони йшли до танцю, знов текла вільно, невимушено. І складалось в обох враження, що оця звичайна, доступна всім розмова при сторонніх людях соромила їх, а коли вони залишалися вдвох, було якось приємно, цікаво й просто.

З клубу вийшли разом. Дівчата жили поряд, тому Василь запропонував Ніні сходити на пошту, а Муратову сказав:

— Сподіваюсь, ти доведеш Надю в цілості і нам не доведеться з пошти йти в міліцію та розшукувати її.

Надя з Муратовим лишилися самі.

— Ну що ж, Надю, ходімте. — Юрій взяв її під руку обережно, наче боявся, що вона не дозволить йому цього зробити, але Надя охоче підставила йому зігнуту в лікті руку і пішла, намагаючись ступати не дрібно.

Йшли вулицею і мовчали.

— Розкажіть мені що-небудь, — попросила Надя.

— Не вмію, — сказав похмуро Муратов. — Не знаю, що вам розказати… Як я з армії служив? Нецікаво. А більше розказувати нічого.

Надя зупинилася.

— А скажіть… Ви не будете сердитись, якщо я спитаю про щось неприємне?

— Будь ласка, — насторожено глянув він на неї.

— Скажіть, у вас ніхто не помер оце днями?

— У мене? Звідки це ви взяли? — він засміявся. — У мене ніколи ніхто не вмирав, якщо не рахувати батька, який загинув в… на фронті, та матір, яка вмерла, коли мені було десять років. З того часу ніхто в мене не вмирав.

— А родичі у вас є?

— Була десь у Садовську тітка. Я оце у вихідний їздив до неї, та не знайшов. А що? Чого це ви питаєте мене про такі сумні речі?

— Чого? Ну, як вам сказати… — Надя перебирала кінчики шовкової хустки, накинутої на плечі. — Я вас частенько з вікна конструкторського бюро бачу, ви цемент берете у нашому дворі. Чогось ви завжди сумуєте. От гляну на вас і думаю, що трапилось якесь велике горе… Сьогодні ви стояли біля радіатора своєї машини, вітер холодний такий, а ви в самій тільки гімнастьорці стоїте і хліб черствий жуєте. І так мені шкода вас стало…

Муратов уперше чув такі слова, таку мову про себе. Він уявив собі картину, про яку оце розповіла йому Надя, і в серці ворухнулось щось тепле-тепле, щось таке незвідане. Він повернув Надю до себе, взяв її за руку двома своїми і міцно потиснув.

— Спасибі вам, Надю… Ви така… така незвичайна.

Надя вирвала руку й штовхнула хвіртку, а він лишився стояти серед вулиці збентежений і не знав, що робити. Незабаром вікно, яке виходило на вулицю, освітилося, і Муратов побачив Надю. Стояла біля порога бліда, з хусткою, що безсило падала з одного плеча, і задумано дмухала на пальці, які він, мабуть, сильно придавив. Далі стомленим рухом стягнула хустку з плеча і отак, у пальті, сіла, мабуть, до столу — за квітами, що стояли на вікні, її не стало видно.

Вода — ворог підступний. Миє і миє берег, підкопується під нього, і раптом обвалюється з кручі добрячий шматок землі, на якому б росли і трави, і квіти, й дерева. Ще легше підмиває греблю, особливо коли її насипали недавно. Мирні хвилі, ніби граючись, хлюпочуться об неї, або хвиль і зовсім немає, а внизу непомітно для людського ока вода лиже й лиже греблю, всмоктується під неї і нарешті, прорвавшись десь в одному місці, дичавіє, рветься через невеликий отвір, і в одну хвилину наступає катастрофа.

Так трапилось із тимчасовою перемичкою, що відділяла котлован шлюзу від Дніпра в тому вузенькому місці, де греблю ще не насипали. Тут били сваї, і ритмічні удари прискорили руйнувальну роботу води. Перед самим кінцем роботи вода раптом прорвалась між сваями крізь перемичку і ринула вниз.

Це помітили одразу. Зчинилася тривога. Машини, що підвозили землю і камінь на греблю і бетон для шлюзу, зупинилися, бо їхати треба було перемичкою, і створили пробку. Молодий інженер, начальник цієї дільниці, заволав до шоферів:

– Землю давайте! Валіть сюди землю!

Самоскиди, розвернувшись, під'їздили задом і зсипали землю. Але вода підхоплювала її на льоту і несла поміж сваї. Машини не могли розминутись. Доки одна не висипле землі і не з'їде з перемички, друга не може під'їхати до місця прориву. А вода за цей час змивала щойно висипану землю начисто.

— Каміння давайте! — благав молодий інженер.

Він був блідий. Синій розхристаний плащ метлявся на вітрі, і здавалося, інженер зараз злетить.

— Ради бога, каміння! — кричав сивоусий прораб, який теж метушився тут же. Може, од вітру, а може, од хвилювання по його худих щоках котилися сльози. Василь Гавриш першим під'їхав і звалив камінь з свого самоскида. За ним боязко, розгублено з'їхав на перемичку Ференчук.

— Швидше! Швидше їдь! — кричали йому прораб, інженер і робітники, що товпилися тут же. Але Толя оглядався на всі боки, наче затравлений, і ходу не прибавив. До нього в кабіну вскочив Василь і вихопив руль. Друга машина каменю лягла в прорив, але, перевертаючи жовтуваті брили вапняку, вода зносила його, і отвір у перемичці ставав усе більшим.

В цей час на своєму самоскиді до перемички під'їжджав Муратов. Побачивши масу людей і цілу автоколону біля неї, він стривожився. «Щось трапилось! — промайнула блискавична думка. — Аварія!» Він прибавив газу і, об'їжджаючи машини, вихопився на перемичку в той момент, як з неї з'їжджали Гавриш і Ференчук.

— Розвертайся! — кричали йому. — Розвертайся!

Юрій бачив збуджені обличчя, розкриті роти і руки, що махали йому. Зовсім близько промайнула налякана Надя, і її біла косинка здалася в оцій тривозі якоюсь зайвою і надто розкішною, як святковий костюм на буденній роботі. Вона теж щось кричала.

«Що вони кричать?» подумав Юрій, виїхавши на перемичку, і в цей час до кабіни вскочив Василь.

— Розвертайся негайно! Камінь треба висипати задом. Швидше! А чорт! — і він здер картуз і кинув собі під ноги. — І камінь зносить. Та давай же задній хід! — кричав він Муратову в обличчя.

— Так, кажеш, зносить каміння? — спитав Муратов і загальмував самоскид, зупинився біля самого прориву. В метрі від передніх коліс бушувала вода. Вона всього сантиметрів з шістдесят не діставала до верхнього зрізу перемички. По той бік прориву стояв розгублений інженер, махав руками, метляв полами плаща, але Юрій не бачив його. Він дивився на скаламучену злу воду, що вливалася через отвір перемички в котлован, і погляд його склянів, брови зсувалися: він на щось зважувався, а Василь кричав:

— Ти будеш, гад, розвертатися? Ні? Давай мені руль!

— Геть! — тихо, але страшно сказав йому Муратов і дав задній хід. — Геть з кабіни, чуєш? — однією рукою він зіпхнув Гавриша з сидіння, а од'їхавши від прориву з десяток метрів, включив передню швидкість і помчав з розгону — просто на місце прориву.

— Що він робить? — пролунав чийсь голос, і Муратов подумав, що це крикнула Надя. В останню секунду він висунувся з кабіни, став на підніжку, тримаючи руль, і коли передні колеса провалилися, а машина по інерції шугнула в прорив, він з силою відштовхнувся і, наче з трампліна, стрибнув у воду. Коли випірнув і оглянувся, то побачив на місці прориву кабіну своєї машини, кузов, що нахилився у бік Дніпра й світив жовтим вапняком, і інженера, який, простягаючи назустріч руки, щось кричав.

Юрій з трудом вибрався на перемичку і потрапив просто в обійми інженера, який почав цілувати його і говорив щось ніжне, і лаявся — все заразом. Звільнившись від нього, Юрій підійшов до отвору в перемичці. Машина, ставши впоперек, перегородила прорив, і вода майже не просочувалася. Люди кидали тепер землю лопатами по той бік машини, від води, а Василь Гавриш їхав на чиємусь самоскиді і весело кричав: