Зоопарк, або Дiти до 16 - Страница 39

— Правда, схожа на студентку? — Валя жартома вперла руку вбік, відставила зад, трохи виставила вперед груди. — Я, Сашко, теж із дому втекла. Правда, не так, як ви оце, по-дитячому…

— Чому це ми по-дитячому?

— Довго пояснювати, якщо до тебе самого ще не дійшло. А, — вона випустила тоненький струмінь диму й махнула рукою, — то все таке… Я сама з Димарки, село таке є, автобусом до Києва півтори години. Схожа на сільську дівку?

— Ні, — чесно признався я. Бачив я сільських, он хоча б у нас на автовокзалі чи в інститутських общагах.

— Бач, хоча б чогось домоглася. Я так і хотіла — подалі від села втекти. У нас там робити нічого, індійське кіно в клубі, й то як попало крутять. Механік часто п'яний, і може запустити початок, потім — відразу кінець, потім — середину. Такого намішає, не розбереш, а люди дивляться, нічого, думають — так треба. Танці під магнітофон, картопля і буряки замість канікулів, а ще цибуля, колгоспні яблука, свій город… Перспектива — чергового хлопця з армії дочекатися, аби він напився, помацав тебе за клубом, поригав, похмелився, бігом на тобі одружився, потім пішов у колгосп працювати і років під сорок уже б спився остаточно. Не дивлячись на різні там заборони дядька Горбачова. Так що я, виходить, від такої перспективи втекла. Просто зібрала речі й поїхала. Скільки там тих речей у сільської дівки? А тут, аби ти знав, не краще: ткацька фабрика, лімітна прописка і оцей ось рай земний, — вона зробила рукою із затиснутою в пальцях цигаркою коло в повітрі, в темряві вогник від цигарки нагадав зірку, що падає. — Півроку так витримала, потім знайшлися розумні люди, підказали, що і як. На фабриці лише рахуюся — за перші зароблені гроші все влаштувала. У нас же немає безробітних. До речі, того, чим я займаюся, так само нема. Мене менти лише за порушення паспортного режиму забрати можуть чи, наприклад, за розбещення неповнолітніх.

— А ти розбещуєш?

— Ти дурний? Цього не вистачало. Слухай, давай закриємо тему, набридло…

— Що набридло?

— Взагалі — все. Не повіриш — додому хочу. Із трактористом одружитися, народити йому кількох дітей і забути про це діло. Сільські мужики — вони ж тільки дітей і вміють робити. Просто так до жінки полізти, як кажуть, для подружнього обов'язку, в них чи клепки не вистачає, чи бажання нема. Тільки одне в голові: по буднях просто напиватися, а по святах — до чортиків. Мене тут, Сашко, за ці півтора року від сексу все життя, мабуть, вивертати буде. Тому краще так: сидіти тихенько в селі, нянькати дітвору і чекати, поки чоловік остаточно від самогонки загнеться, — вона викинула докурений бичок у майонезну баночку, що примостилася в кутку саме для таких цілей. — Ти мене взагалі не слухай, це мене так, несе. День важкий був і закінчився погано. Я в такі дні сама із собою говорю. Зачиняюся в кімнаті й говорю у вікно.

— Слухай… А це… Не можна, щоб завтра гроші ментам не нести?

— Не можна, — серйозно відповіла Валя. — Я в цьому районі живу, значить, це мій рідний міліцейський відділ. Думаєш, вони про мене нічого не знають? І що на фабриці я лише формально працюю, і що тут незаконно, за щомісячного хабаря, кімнату окрему займаю, і що моя лімітна прописка давно прострочена? Не відвезу завтра бабки — цей же Мишаня мені так хвоста прищемить, що мало не буде. І тоді мені точно доведеться підписку ментам давати. Знаєш, що таке підписка?

— Про невиїзд? — це єдине, що спало на думку.

— Трошки не те. Вони мене зафлажкують по самі помідори, і вихід один — дати їм підписку про співпрацю. На стукачество підписатися, доганяєш? Їм якраз таких дівчаток, як оце я, вигідно вербувати.

— Нічого собі! І ти завербуєшся?

— Відвезу завтра гроші — цього разу пронесе. Але рано чи пізно менти мене обов'язково за жопу візьмуть. Прихоплять на чомусь, я знаю, валюту підкинуть чи взагалі анашу… Так що зараз така ситуація виходить — хто швидше: вони мене прищучать і завербують як агентуру, чи я плюну на все і в свою Димарку повернуся.

— А на нормальну роботу влаштуватися?

— Куди? Без київської прописки — тільки смоктати сам знаєш що! Вибач, вирвалося…

Мені не сподобалося, що Валя і далі ставиться до мене справді як до пацана. Хотів їй про це сказати — та вчасно зупинився. Так іще гірше буде, по типу «тьотю, я вже великий хлопчик». Тому проковтнув її слова мовчки, викинув недопалок у майонезну баночку і для чогось плюнув туди.

— Ну, а вчитися там, я не знаю…

— Хлопчику, ви самі втекли вчора з дому для того, аби десь учитися? Не сміши мене! Всяку тягу до отого вашого «вчитися» в мене наша сільська середня школа давно відбила. Не для мене ці всі інститути з університетами чи там технікуми…

— А як тебе тоді на роботу взяли?

— А ти, мабуть, досі думаєш, що робота і драний диплом про вищу освіту — одне й те саме? Еге ж! Нема серед радянських людей безробітних, це правильно. Зате таких, хто університетів не кінчав, навалом! Вагон і маленький возик! І всі вони, по-твоєму, вдома сидять? Коли я в свої шістнадцять приперлася сюди, на фабрику, без проблем узяли. Робота така називається некваліфікованою і платять за неї ось скільки, — Валя скрутила дулю, помахала нею перед моїм носом. — А того, чим я зараз займаюся, особливо вчитися, як розумієш, взагалі не треба. Так що — думай, як ви там собі далі будете. Все, я спати пішла. І без того зайвого тобі наговорила, але вже настрій такий паршивий… Ти не думай, я тебе нічому не вчу, навіть нічого тобі не раджу. Сам усе зрозумієш… колись.

Нутром я відчував — треба щось їй у відповідь сказати. Тільки не знав, що саме, і тому покірно пішов за Валею слідом.

Литовченко і Тихий уже мертво спали, причому Свиня похропував. До вчорашнього дня нам не доводилося спати в одній кімнаті, тому я не знав, що він хропе. Ані в гаражі, ані на хаті в Колі я такого за ним не помічав. Відразу згадалося десь почуте: той, хто схильний до хропіння, хропе тільки тоді, коли вмостився зручно і спить міцно.

— Лягай, — прошепотіла Валя, і Я слухняно скинув кросівки, штани і забрався на своє місце, В темряві дівчина шурхотіла платтям, роздягаючись, і хоч я її не бачив, відчув, як зі мною щось коїться. Кінець раптово набряк і напружився так, що аж почав боліти. Я вмостився на бік, повертаючись до Валі спиною, і міцно заплющив очі, рукою машинально поправляючи кінець так, аби він ні в що не впирався і мені було зручно лежати.

Рипнула і прогнулася койка — Валя лягла скраю і я відчув її тепло.

Я ніколи раніше не лежав на одному ліжку з дорослою жінкою. Окрім цього, мене дуже заводило те, що вона — не просто доросла жінка, а справжня проститутка, яка нібито без проблем дає кожному, хто захоче і в кого є гроші. Грошей у мене, ясно, не було, але відколи її побачив, щось таке коїлося зі мною, чого раніше за собою не помічав.

Валя закрутилася, вмощуючись зручніше, наскільки це було можливо в наших умовах.

Свиня вже не просто хропів, а навіть почав присвистувати. Добре, хоч між нами тихенько спить Заєць.

Боячись його розбуркати, я повернувся на інший бік і тепер лежав обличчям до дівчини. Вона витягнулася на спині. Я трохи піднявся на лікті, глянув на її обличчя — очі були заплющені.

Внизу боліло так, що витримувати це вже не видавалося можливим. Не зовсім контролюючи свої дії, я простяг руку і поклав її на дівчину поверх покривала.

Вона легким рухом скинула її.

Я трохи повагався — і повернув руку на місце. Цього разу реакції не було ніякої, і рука ковзнула під покривало, лягла на сховані під якоюсь одежиною, здається, футболкою настовбурчені груди. Дихання перехопило так раптово, що я аж закашлявся.

Її рука лягла зверху на мою, ледь притиснула. Тепер у мене зашуміло в голові. Я присунувся ближче, притулився до Валі, мій настовбурчений кінець нахабно вперся в її стегно. Вона погладила своєю рукою мою.

Підбадьорений таким заохоченням, я посунув руку нижче. Вона попливла до краю футболки, після якого починалося нічим уже не прикрите голе стегно. Я торкнувся пальцями його гладенької поверхні, рука почала рухатися сміливіше. Не розплющуючи очей, Валя обережно почала рухати моєю рукою, спрямувала її просто туди, під футболку, собі між ноги.