Зневiрений дух - Страница 10
— Злидні,— сказав він, — злидні — такий талан великих душ, душ янголів… А тим часом можновладці, бундючні ідіоти їздять у золотих каретах. О, ці великі можновладці! Невже вони не могли б підбадьорити, підтримати цього старого поета, який харчується тільки мріями, який помирає від голоду при своїй геніальності, який вимушений одягати своїх дочок у лахміття, а виряджені в шовки повії регочуть услід доброчесності, вдягненій у дрантя? О, повій і утриманок хоронять у мармурових склепах, у свинцевих гробах, покритих оксамитом, а доброчесність спить вічним сном у чотирьох смерекових дошках. І для чого існує доброчесність, навіщо вона? Для театру? Щоб ці нікчемні людці в світі зла, двоєдушності, егоїзму могли вдавати із себе доброчесних, шляхетних, доблесних? Та хіба доброчесність може перемогти розпусту?… І чи вона перемагала її коли-небудь? Де? В театрі, на сцені — так, але не в живому житті, бо в ньому треба бути мерзотником, аби не померти від голоду, і здаватися, тільки здаватися порядною людиною, щоб померти щасливим і оплаканим спадкоємцями… особливо, якщо залишаєш після себе майно. О, я знаю випадок, коли мати ховала заповіт чоловіка в себе за пазухою, боячись рідних синів, а вони, ще тіло непоховане, з червоними від сліз очима нишпорили, мов змії, шукаючи заповіт покійного. Я бачив також сцени, де жінка непритомніла тільки тому, що летаргійна блідість та вільні пози дуже личили їй. Ганебне все людське… Я не вірю в цю злісну тварину, що походить від мавпи, яка прихопила з собою всі погані звички своїх предків.
— Замовкни! — гаркнув я. — Хіба твоя Софія не була жінкою?
— Вона жінка? — перепитав він, гірко усміхаючись. — Вона жінка? Ти мариш! То був янгол — янгол, яким його замислив творець серед своєї безмежної вічності. що таке жінка? Це людина, котра живе для того, щоб розмальовувати своє лице фарбами, казати брехливі слова й плакати нещирими сльозами. Це — сфінкс, котрий плаче, зраджуючи, і глумиться з тебе, зворушуючись аж до сліз. О пі, вона не була жінкою… Я протестую проти самої назви.
У такому настрої Йоан був весь час після смерті Софії. Але хоч серце його й краялося, хоч душа кипіла чорно, але його чоло митця завше лишалося світлим, так що збоку нічого й не помітиш.
Я ж навпаки, побачивши одного разу прекрасну постать земної дівчини, цього білявого янгола, почав марити нею дні й ночі, і мені здавалося, що тоді, коли дячок бурмотів на криласі молитви старослов’янською мовою, коли священик на вівтарі здіймав до неба свої слабенькі рученята, мені тоді здавалося, що лик матері божої на темночервоній іконі на іконостасі світліє, неясні досі, стерті від часу риси вкриваються живим рум’янцем, волосся, покрите вишитою золотом хусткою, починає спадати безладними світлими, мов золото, хвилями, давно згаслі очі починають світитися двома голубими квіточками, її святі, міцно стиснуті пожовклі вуста шепочуть слова, а складчаста багряниця перетворюється на моїх очах у легку, мов павутина, білу газову сукню. Отож у церкві замість святої божої матері я бачив крізь гіркі сльози любові найдорожчий моєму серцю образ — Поесіс.
Хто вона? Що вона? Чим займається?
Другорядна актриса в другорядному театрі, вона грала субреток, хоча все в ній — і хода, і постава — свідчили про її покликання до високої трагедії.
Театр був у передмісті, таке собі грубо збудоване дерев’яне приміщення посеред зграйки дерев, які разом з іншими, що росли поодаль, складали щось на зразок саду, а точніше сказати, гайка.
Через бічні двері можна було побачити сцену в усьому неймовірному безладі перед виставою: зелень декоративних гаїв упереміш із червоними плямами, тобто з трояндами, скидані купою стільці, задники, які наполовину звисають над сценою, за ними видно нагромаджені меблі, канделябри на стільцях, столики догори ніжками на канапах, повернуті склом до стіни дзеркала, згорнуті доріжки, накиданий абияк реквізит, ліворуч і праворуч дощані кабіни, що іменуються гардеробами, де одягаються і гримуються актори та актриси.
Я зайшов на сцену, пробрався крізь роїсько робітників сцени, які гиркалися між собою, і підійшов до однієї з дощаних кабін, де, як я знав, одягається вона. Крізь щілину заглянув усередину. Бідолашна дівчина! Щойно померла її сестра, а вона повинна виконувати веселу роль. Надто мало білил треба було для її аж надто блідого обличчя, легенький мазок рум’янами освітив її рожевим світлом, схожим на вечірню зорю. Перса її прикривала легенька газова сорочка, котра швидше видавала, аніж приховувала маленькі білі округлості, ніби витворені із срібного мармуру рукою сліпого скульптора, бо аби він був зрячий, то не стримався б, щоб не знищити від ревнощів свій власний витвір. Вона грала якогось ангела в безглуздій феєрії з деі ех тасЬіпа, яка подобалась публіці й була гарна настільки, наскільки були гарні виконавці.
Поесіс прикріпила собі білі крила; вона вже встигла переодягтися, коли оркестр заграв увертюру з «Норми». Вона впала замислено на стілець, голівку втягнула в плечі, руки стиснула, і я не здивувався б, якби вона, підхоплена тією музикою, що лилася з неба, повільно піднялася б, нерухома й сумна, мов душа помираючого янгола, на небеса, і її нечутно понесли б її срібно-білі крила.
Я стояв і роздивлявся її. Млосна насолода цієї мармурової святої, замрійність цього блідого личка, зверненого до неба, ці маленькі білі руки, складені, мов для молитви, круглі голі ніжні плечі, опущені вниз, які ніби видавали безнадію, це тіло, готове стати на коліна, ці білі крила, які ось-ось махнуть і понесуть її… вона єдина для мене, моя жага, моя любов, мій ідеал — Поесіс!
Та ось глухий дзвінок продзеленькотів на сцені, і я відскочив від кабіни, аби вона не застала мене, коли я милуюся її неземною вродою. Вона й справді вийшла з кабіни. Побачила мене і всміхнулася; я спробував привітати її найвишуканішим компліментом.
— Що тебе привело сюди, до запахів масляної фарби й лампадної олії? — спитала вона, все ще усміхаючись.
Я опустив очі й почервонів, мов школяр, якого зненацька застали, коли він робив паперові голуби під партою. Але, скріпивши серце, бо, зрештою, треба ж колись…
— Ти!
— Я? Ти жартуєш, — сказала вона, і білило не могло приховати, що обличчя її спалахнуло вогнем.
Задник опустився до землі, і ми опинилися за ним.
— Відколи я побачив тебе, — пристрасно говорив я далі, вхопивши її за руку, — очі мої осліпли від твого сіяння, а серце моє замкнулося для всього світу від любові до тебе. Поесіс, я забув запилені книжки, науку й поезію, всі до одного ідеали, відколи ти з'явилася нереді мною. Ти не знаєш, не можеш знати, як я тебе люблю. Уся краса світу для мене сьогодні зібралася в тобі: квіти і птахи, весна й зимова казка, білила Півночі й спека Півдня, все, всі загиблі ідеали я віднайшов в одній-єди-ній істоті — у тобі!
— Пора на сцену, зараз моя репліка, — сказала вона швидко і схвильовано.
— Ти любиш мене? — спитав я, падаючи на коліна й намагаючись затримати її.
— Так, — відповіла вона схвильовано, усміхаючись і почервонівши, але все-таки побігла від мене туди, куди її кликала репліка, і ось я почув її по-дитячому дзвінкий голос, який пронизав сцену, і оплески публіки, збудженої появою цього земного ангела.
Я так і закляк на колінах зі складеними руками за задником, упиваючись всією душею звуками її срібного голосу, що долинав до мене. Я був приголомшений своїм щастям, і отак захоплено й стояв, опустивши вниз голову, поринувши в звуки її голосу, який уже замовк, аж поки зненацька відчув перед собою шелест сукні… Я підвів очі… це була вона. Я все ще стояв на колінах, а Поесіс дивилася на мене з безмежним співчуттям, з безмежною любов’ю.
— Поесіс, — прошепотів я, підводячись і простягаючи до неї руки.
За мить вона завмерла в мене на грудях, обвивши голими білими руками мою шию. Губами я шукав її лице, що ховалося в мене на грудях, але цієї миті вона відвела свою руку, зняла її з моєї шиї… торкнулася тильним боком долоні моїх пересохлих губів і, повернувшись, зникла, усміхаючись…