Знак зодiака - Страница 7

На цьому ми й розійшлися. Стирлінг навіть потис мені руку, точніше те, що донедавна було рукою. Не варт, певно, описувати, що сталося зі мною, коли він пішов.

(Далі йде кілька рядків, написаних, певно, рукою самого Стівена Шейкера, — літери друковані, криві, великі).

Я не можу нічого продиктувати дружині про Шелл. У нас була розмова. Одразу після візиту Стирлінга я подзвонив і сказав, щоб вона не дивувалася. Потім розповів усе. Висповідався. Мені було вкрай необхідно висповідатись перед нею. Шелл відповіла, що й голос у мене чудний — мов квакання. Запитала:

— Але ти кохатимеш мене?

— Все життя, — відказав я. Вона подумала й мовила:

— Знаєш, ящери були дуже сильні…

Я жбурнув трубку. Потім ліг і спав тридцять сім годин.

(Знову пише Джоан Шейкер).

21 липня. Джоан колись вивчала радіотехніку. Чудово розуміє азбуку Морзе. Ми з нею домовились: коли я вже не зможу говорити виразно, почну сичати — коротко й протяжно. Це важко, але не можна не розповісти усього, що скоїлось зі мною. Дружина сидить спиною до мене й пише під диктовку. Бідна Джоан! Добре, що літо.

Ми найняли дачу за містом. Я вже не вміщаюсь у кімнаті і лежу в саду. Стирлінг мав рацію. Моя довжина — шість метрів. Я лежу на череві. Боюсь рухатися — не володію тілом, можу зламати дерева, придушити Джоан… Ліпше лежати. У мене велика, міцна луска, на спині лусочки завбільшки як сірникова коробка. Горошинки стали шипами — я повертаю голову і бачу шипи на хвості. Мені жарко, але пити не хочеться. Я висовую язик і розглядаю його. Мої очі розставлені дуже широко, але прямо бачать погано.

Вчора заходив наш священик, отець Едуард. Він уже все знає. Я лежав на сонечку. Отець Едуард зблід і перехрестився, проте швидко опанував себе і підійшов до мене.

— Як ви себе почуваєте, сину мій? Джоан пояснила священикові, що я все розумію, тільки не можу відповісти. Я підвів голову й кивнув. Мені дуже хотілося м’яса, і я чекав, коли піде отець Едуард.

— Невідомі путі господні, — почав він, склавши руки на животі. — Велика милість його, містере Шейкер. Господь надав вам подоби пекельного змія, щоб грішники побачили й повірили у тлінність свого земного існування. Бо світ сей подібний до м’якої глини в правиці божій. Захоче всемогутній — і людина перетвориться на звіра, і ріки потечуть назад, і мертві встануть…

Він іще довго говорив у цьому ж дусі, а скінчив конкретною пропозицією.

— Сину мій, виконайте прохання пастиря, який хрестив вас у Йордані! Вийдіть на амвон під час проповіді! Я накажу розширити двері… Ваша зовнішність буде ілюстрацією до моєї розповіді про силу господню й нікчемність людську… Про плату домовимось. Багато не маю, але… п’ятдесят доларів з вас досить?

Я подумав і згодився. П’ятдесят доларів — це майже тонна мого улюбленого волового м’яса. П’ять-шість днів їжі за одну демонстрацію моєї особи. Коли отець Едуард благословив мене й збирався йти, я вперше подумав, що можу одним легким рухом щелепи перегризти людину навпіл. Навіть таку оклецькувату.

Все, більше не можу сичати.

6 серпня. Я, Джоан Шейкер, веду далі щоденник мого чоловіка. Стівен завжди був акуратний і записував усі події років десять.

Як це. жахливо! Він уже нічого не пише, а професор Стирлінг немовби навіть радий. Пам’ятаю, як він розпинався за чаєм на нашій веранді.

— А ваш отець Едуард має рацію! Страшна сила! Коли-небудь людина зможе керувати білковим кодом, як своїм шевроле. Спочатку люди навчаться відрощувати втрачені кінцівки, замінювати хворі клітини здоровими. А потім хтозна, можливо, з’явиться на світ покоління справжніх гігантів тіла й духу, розумних істот з божественними властивостями…

Я пригадую, як Стівен “виступив” з амвона. Отець Едуард крикнув: “Прийди ж!” І Стівен піднявся за його спиною в промінні прожектора. Зчинився галас. Я бачила, як на першій лаві знепритомніла та сама жінка, що колись привела Стівена додому. Висока блондинка, розкішно вдягнена. Тепер я знаю, що це Шелл Уенслі. Хай пробачить мені чоловік — я прочитала його щоденник.

Просто не знаю, що мені робити. Він став страшний, пожадливий… Щоправда, професор Стирлінг виклопотав для нас допомогу і, крім того, щосуботи надсилає машину з мороженою солониною. Та Стівен неспокійний. Вдень вилежується на осонні, а вночі бродить садом, ламає кущі й реве… Коли-небудь він просуне голову у вікно і… кінець усьому. Професор просить ще трішечки зачекати — “поки скінчиться процес перетворення”. Потім він забере Стівена до себе.

Я дуже боюся, що наш Пітер… Він такий згорблений, і йому всього десять років.

(Щоденник продовжує Говард Шейкер).

10 серпня. Ура! Все вийшло просто чудово! Виступ було призначено на вчора, і мене вповноважили поговорити з дядьком.

“Ящір — це саме те, що нам потрібно!” — сказав начальник мого загону. Біля восьмої вечора я був у садибі дядечка в Патерсоні.

За огорожею чекали грузовик і з десяток штурмовиків на мотоциклах. Я подзвонив місіс Шейкер. Вона повідомила, що дядько спить у своєму критому загоні. Зізнаюсь: мені було важко підійти до цієї дощаної темної коробки. Коли я відчув аромат житла мого дядька, мені пригадалося, як у дитинстві ловили вужів. Якщо вужа взяти в руки, вони потім страшенно нудотно тхнуть. Я гукнув у темряву. Зашаруділа солома, і переді мною з’явився колишній помічник начальника поштового відділення Стівен Херрі Шейкер. Дядько смачно позіхав, показуючи гнило-червону пащеку з двома передніми іклами, дещо коротшими від козиних рогів. У нього була чудова болотяно-зелена луска з брунатними плямами і зовсім світле черево. На всьому тілі стирчали шипи, щитки, колючки. Дядько ввесь час смикав головою і виставляв схожі на виделки маленькі зморщені передні кінцівки. Побачив мене, нахилився й став місити землю хвостом. Мені раптом захотілося опинитися там, за огорожею, в кабіні грузовика. Та я пригадав наказ командира, зібрався з силами й гукнув:

— Дядечку, це я, ваш небіж Говард! Ходімо зі мною, і вночі ви дістанете п’ятсот кілограмів свіжого м’яса!

Він розглядав мене, як біолог морську свинку, і ввесь час махав хвостом. Білки в нього були великі, мов яблука, і підпливли знизу чимось каламутно-червоним. Три секунди я був переконаний, що дядько, якого завжди вважали практичною людиною, віддасть перевагу моїм реальним сімдесяти шести кілограмам м’яса над сумнівними п’ятьмастами.

— Шістсот кілограмів! — розпачливо запропонував я.

У нього забулькало в горлянці. Я повернувся й попрямував до воріт, а ззаду чимчикував дядько.

Місіс Шейкер схопила мене за руку й заволала:

— Куди ви його ведете, Говард? Бога ради, скажіть, нащо він вам?

— З вашим чоловіком усе буде гаразд, — якомога ввічливіше пояснив я. -1— Вранці він повернеться до вас веселий і ситий.

— Зараз приїде професор Стирлінг із асистентом, він буває щодня і не дозволяє…

— Вибачтесь від мого імені, — сказав я й відчинив ворота.

Дядько покірно заліз у кузов і ліг там. Мої побоювання були марні — ящір не злякався, коли машина рушила, и не роздер брезентову будку.

О, це був виступ! Ми прибули до мерії в парадній формі з нарукавниками. Як завжди, стали в дві шеренги, командир заліз на автомобіль, його освітили прожекторами. Люду було як ніколи багато. Звісно, я не запам’ятав усієї промови, але кінцівка її й те, що було опісля, назавжди закарбувалися в пам’яті.

— Присягаюсь богом, — загорлав мій дорогий шеф, — тут безпорадні слова! Нам потрібні безсловесні солдати, готові на все. Солдати, які б жахали своїм виглядом… Зараз ви побачите одного з цих майбутніх титанів, подібного до стародавніх динозаврів! Дивіться, люди!

Промінь прожектора впав на грузовик, штурмовики стягнули брезент, і всі, хто був на майдані, побачили дядька. Видовисько справді жахливе! Наші репродуктори не змогли заглушити зойків натовпу.

— Ми візьмемо за барки вчених, — надривався командир. — Ми змусимо їх відкрити нам секрет перетворення і всі, як один, одягнемось у броньовану шкуру. Вперед, нездоланні! Хайль!