Знак зодiака - Страница 13

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо. Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишені і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю… Чи пам’ятаєте ви все оце?.. Ні, ви забули! Забули все. і А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю дуже давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть коли б мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво!.. — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— Хто завгодно! — сказав він з глузливою зверхністю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніяк, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витягнув з кишені загорнену в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь. Так от, я недарма посилався на метелика-одно-денку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають, що є така хімічна сполука. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу ж оволодів собою.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з посмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей?.. Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві дівчину всю до найдрібніших деталей.

У неї в руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”, дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна, розстебнута сорочка, — не вистачає одного ґудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.

Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.

Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння; свідомість лишилася кришталево-прозора, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став абсолютно новий, ніби побачений уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватись, що я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак продовжую знаходити все нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.

Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилося зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.

Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”… Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.

Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє тих людей, які скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біоката-лізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо, коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідуум втратить здатність до подальшого розвитку.

Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку, на майдані Калініна в Києві.

З незалежних від мене причин я не міг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.

Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок, з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справж ній, хоч і нетитулований, учений? А може, загинув? Бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням?

Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.

Жартівливі оповідання

Мене звуть Михайло Михайлович Буркін — це звичайнісінькі розпізнавальні символи. І професія у мене звичайна — кібернопліат-рія. Я лікую кібернетичні пристрої.

Щоправда, дехто вважає, ніби для цього я мушу відрізнятися від інших людей і мати те загадкове відхилення од норми, яке називають “іскрою божою”.

Та я не відрізняюсь і не маю… Навпаки — намагаюсь позбутися однієї зі специфічно людських якостей, що нею іноді, як хворобою, ми заражаємо не тільки своїх рідних, а й витвори наших рук.

МОЛОТОК

Це був серійний робот-ремонтник. Яйцевидний корпус на шасі, під яким з’являлися за потребою то подоба ніг, то гусениці, то колеса. “Мозок” містився в середній частині корпусу. Від решти односерійних близнят робот різнився лише номером — 78.

І ось цей самий 78-й збунтувався. Він гепнув кувалдою по корпусу іншого робота і вивів його з ладу.

— Не слухав мене, — доповів 78-й змінному інженерові.

— А чому він мав слухати тебе? — брови змінного, схожі на зубні щітки, підскочили й застигли.

— Я пояснював їм усім десять разів: винятковий, призначений для особливої місії, мене переведуть на іншу роботу, поставлять начальником, — у зовсім невластивій для робота манері заторохтів 78-й. — Та їм і невтямки. Заперечують. Не слухаються.

Певна річ, після такої тиради змінний інженер викликав мене.

— Як швидкодієш? — за традицією запитав я 78-го.

— Цілком налагоджений, — відказав він. — Вузли працюють чітко. Вимагаю, щоб перевели на іншу роботу.

— Вже не подобається професія ремонтника? — запитав я.

— Вона не досить складна і трудомістка, — відповів 78-й. — Задовольняє всіх цих примітивів. Але не мене. Я відзначений творцями з моменту випуску.