Зiвялi квiти викидають - Страница 9

доб’ється, що стара зовсім втратила відчуття реальності.

– Ці лілеї їй надсилали після кожної вистави, – несподівано продовжила стара. – Після кожного концерту й кожної зйомки. Приходив розсильний, заносив букет, змушував розписатися у квитанції й мовчки йшов. Говорив лише, що це квіти від інкогніто. Спочатку Леда думала, що це розважається якийсь посол або аташе – вони полюбляли впадати за гарненькими актрисами. Але потім Леда вирахувала: квіти почали приносити після того, як у Леди з’явився... Лебідь... Отакої! Стефка ледве стрималася від усмішки, пригадавши: “Лебідь і Леда... У цьому словосполученні вчувається щось непристойне, вам не здається?..” – Лебідь? – перепитала вона. – Так, так – Лебідь, – слухняно закивала головою Оля-Офелія і вказала пальцем на стіну з фотографіями. – Ось він, Лебідь... Так його називали тільки свої. І Леда. Так їх називали потім, коли вони стали парою... Стефка згорала від цікавості. Вона сіла навпроти Ольги Яківни на килимок й дивилася на неї широко розкритими очима: – Ольго Яківно, розкажіть мені про Леду

Ніжину!

Вона зрозуміла, що треба говорити про актрису в третій особі, щоб, не приведи Господи, не злякати, не потривожити хворобливу

уяву старенької.

– Леда була гарненька, – зітхнула Ольга

Яківна.

– Ви мені це говорили... А що далі? – Далі? – розгублено перепитала Оля- Офелія. – О, ви не уявляєте, як це все відбувалося. Ви нині зовсім інші, ви прагматичніші, ви не знаєте, що воно таке – падати в безодню. Скільки пристрасних кохань, до безтями, до думки про самогубство... Що ви можете про це знати?!! Люди мистецтва це завжди – безодня. Стефка презирливо скривила губи. “Дурепа, збожеволіла коза! Від твоїх слів мені хочеться блювати! Ці слова я вже чула! О, Господи, нічого не змінилося в цьому затраханому від початку ось такими намаханими кобітами світі!” Але Стефка промовчала. Вона не могла такого сказати жінці похилого віку. Стефка була чемною й знала своє місце. І тому продовжувала уважно слухати. – Леда і Лебідь були двома безоднями. Леда грала у всіх його виставах. А він випалював її очима з першого ряду... Але – от прикрість! – у нього була жінка. Дружина. Була давно, хоч всі вони були тоді молоді. Надто молоді, щоб за ними міг приїхати “чорний ворон”. Лебідь боявся “чорного ворона”! Стефці набридло чути метафори, вона перебила стару: – Тобто ваш Лебідь був одружений? – Леда бачила її... Але ніколи не наближалася. О, та друга була красива! Дуже вродлива жінка. Леда навіть плакала ночами, коли лишалася сама. Та, інша, вродливіша, сильніша за Леду! Але суть не в тому. Леда була гарненька і світла. Леда була небесною безоднею, а та, інша... Це була прірва! Коли Леда вперше побачила її в театрі, на сцені – Леді одразу ж закортіло вмерти. О, вона не думала, що від такої жінки можна тікати – бодай до Леди... Вона була не тільки гарна. Леда дізналася від свого батька, що вона – донька ворога народу. Нашого народу! Отже, вона страждала. Була ще й мученицею. Леда не вміла страждати – Леда була світла й тиха. У Леди було все: дім, батьки, ролі. А та була з іншого виміру – зі страшного світу, в якому немає теплої води в душі... У Леди був Лебідь. Але... але... Леда ніколи не знала напевно, чи належить він тільки їй. Це було так боляче. Та почуття були вищі за Леду! Він приходив, він крав час у тої, гарнішої, щоби цілувати Леду, шепотіти їй на вушко, що тільки вона є його великим і справжнім коханням... Леда так любила його! Леді хотілося бути для нього безоднею, повітрям, їжею, теплою водою... Стефка дивилася на Ольгу Яківну з неприхованим роздратуванням. Те, що вона встигла зрозуміти зі старечого туркотіння, обурювало її. Вона уявляла цю білявку – та, власне, що уявляти? – ось вона, кокетуючи, посміхається зі стіни – у хутрі, у вуальці, з рівними, ніби у пластмасової ляльки, кільцями холодної завивки на скронях, із вустами, вимальованими бантиком. У таких (Стефка знала це з власного досвіду!) все міститься нижче пупка і все називається тільки за високим штилем: безодня, прірва, пристрасть, “вище за мої сили”, “любов-смерть” та інші охкання-ахкання. А насправді: прийшов якийсь відомий супер-стар Лебідь (це ж треба так обізвати людину!), і Леда розкинула ніжки! Ха! Яка алітерація: ніжна Леда Ніжина розкинула “ніжки! Стефка несподівано розреготалася. Ольга Яківна затулила обличчя руками, захищаючись від цього сміху, немов од удару... – Заради Бога, Ольга Яківно, пробачте, – поквапилася сказати Стефка. – Це я – про своє... Але очі старої вже були на мокрому місці. “Що ж це я сьогодні всіх змушую плакати? ” – докоряла собі Стефка. – Ви чуєте мене, Ольго Яківно? Я не з вас сміялася. Це у мене – нервове... Розповідайте далі. Ваша розповідь дуже цікава. – Далі? А далі Леда Ніжина померла. У квітах. – Вперто вимовила стара і стулила вуста. – Розділ одинадцятий Фотель пані Поліни – Печальні молоді жінки нікому не потрібні. Tpeda посміхатися! Це пролунало так несподівано, що Стефка ледь не впустила з рук кухоль, із якого поливала фікус, що стояв на підвіконні у пані Поліни. – Останнім часом ви ходите якась... замкнута. Це вам не личить. У вас відкрите дитяче обличчя, і маска скорботи йому зовсім не пасує... Добре, що вона заговорила першою. Стефці видалася чудова нагода запропонувати свої послуги щодо лагодження крісла. Вона дістала з кишені свого синього робочого халата широкий скотч. – Пані Поліно, дозвольте? – сказала, показуючи на зазубрини і тріщини на бильцях та ніжках фотеля. – Сідайте поки що на ліжко, я обмотаю крісло, бо воно скоро розвалиться. Ви можете впасти, забитись... А так ще потримається. – Навіщо? – усміхнулася стара. – Ми розсиплемося разом. Є у мене така надія... – Ну, що ви! У вас нормальний тиск, ясний розум... – почала умовляти Стефка. – Вам просто треба виходити на повітря. Якщо хочете, я допоможу вам спускатись униз, у двір. – Щоб повзати по ньому разом із цими старими потворами?! Дзуськи! Краще справді – зробіть щось із кріслом. Стефка допомогла їй перебратися на ліжко і заходилася перебинтовувати фотель прозорою клейкою стрічкою. Пані Поліна прискіпливо спостерігала за її рухами. – Так от... – раптом сказала вона, немов продовжуючи бесіду, що складалася в п голові. – Ви ходите печальна. Я ніколи не визнавала подібного виразу обличчя! На вас усе-таки воду не возять і не змушують пиляти дрова на морозі. Ви не в Джезказгані, не в Каргополі, не в Шелуті й не у Вятлазі! Незрозумілі географічні назви так і си- палися з п вузьких іронічних вуст. – Ви там гастролювали? – запитала Стефка. – О, як я там гастролювала! – засміялася пані Поліна. – Чотири роки безперебійних гастролей – і все на свіжому повітрі, посеред пустелі чи лісу. Дуже корисно для здоров’я, я вам скажу... Особливо, коли спочатку змушуєш себе посміхатися, а потім звикаєш і смієшся. Смієшся над собою. Спробуйте! Ну? Стефка слухняно розтягнула вуста. – Вже краще! – похвалила пані Поліна. – Але ще треба тренуватися. І зрозумійте: життя дуже коротке. Це й вам кажу попри свій вік. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим? – Чим? – Стефці раптом стало так цікаво слухати”.стару, ніби вона очікувала почути від неї таємницю рецептів на всі випадки життя. – Тим, що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Особливо це небезпечно, коли людина живе на високих обертах. А я гадаю, це якраз ваш випадок! – Хитро підморгнула стара. Стефка закінчила лікувати фотель і відчайдушно раділа цьому незбагненному факту: пані Поліна заговорила. – Коли – сто років тому! – через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком (тут пані Поліна кивнула на стіну зі світлинами й було не зрозуміло, на котру з трьох), аби врятувати його життя і свободу – я була впевнена, що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі, без спідньої білизни, із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами – про що, ви гадаєте, я думала?! Не повірите: тільки про те, як йому боляче, як тяжко без мене, як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими... Ха! Якби я знала, що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі, який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!), п’є шампанське в “Націоналі” і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п’єси... Я не хочу грішити, стверджуючи, що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати! Я повторюю: життя коротке. Ви скоро це зрозумієте. Він, мій коханий, зрозумів це раніше за мене – і майже одразу одружився на тій субретці. Все просто... Стефку несподівано пронизав ще не досить вимальований у свідомості, але доволі виразний здогад. Але як про нього сказати старій актрисі? Як запитати? Чи варто робити це зараа^ Вона вже зрозуміла, що ця розповідь – лише початок історії, котра розпочалась із затертої фотокартки на стіні кімнати пані По- ліни. – Ось, готове ваше крісло, – після паузи вимовила Стефка. – Вигляд, щоправда, не дуже, але тепер не розвалиться! І не буде вас дряпати. Вона допомогла старенькій переміститися на її звичне місце. Вона тримала актрису за руку і відчувала пергаментну тонкість шкіри під своїми пальцями. їй несподівано закортіло поцілувати цю руку. Проте це щонайменше мало б досить дивний вигляд, і Стефка стримала свій порух. Але хотілося зробити для цієї вишуканої старої дами щось приємне. – Пані Поліно,’ можливо, вам тут чогось бракує? Хочете, я привезу вам що-небудь? – Нову книжку, речі, щось смачне. Скажіть тільки – що? – Гм... – Актриса замислилась і надовго відвернулася до вікна. – Я ніколи ні в кого нічого не просила... Ніколи... Нікого... Нічого... Це прозвучало, ніби якийсь в’язничний лозунг, як замовляння. Стефці стало сумно. Помітивши це, пані Поліна додала: – Ну, добре. Вибачте. Просто ви все одно цього не зробите! – Зроблю! – вперто й навіть ображено вимовила Стефка. Ще б пак! Домовилася ж вона про свіже щоранкове яйце для Альфреда Вікторовича. – А ви упертюх! Гаразд. Я хочу... люльку, вишневий тютюн і трохи пристойної кави. Хіба ви в цьому тямите? – Побачимо! – весело сказала Стефка. Стара актриса задоволено гойднулася в