Зiвялi квiти викидають - Страница 14

знову наштовхується на цих двох. Тільки тепер

• ¦ ,

вони йдуть прЯхМО на неї. їхні обличчя, спочатку розгублені, набувають хитрувато-хлоп’ячого захвату. Вони ніби промовляють: “Впіймали! Тепер не втечеш!” Олюся не знайомиться на “вулицях – це ознака поганого виховання. Але вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.

– Чарівна дівчино, – каже один із них, – хочете зніматися в кіно? Олюся завмирає на місці. – Іване, що ж ти так одразу лякаєш панночку? – говорить другий і сягає в нагрудну кишеню свого розкішного макінтоша, дістає червону книжечку й розкриває її перед Олю- синими очима. – Спочатку познайомимось. Читайте. Олюся читає їм я, прізвище, а потім 11 охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер. – Тепер показуй ти, – говорить він своєму товаришеві й додає: – хоча, певен, панночка тебе знає й без того! – Не перебільшуй! – морщиться той і дістає синю книжечку. – Ой! – виривається в Олюсі. – Звичайно ж, знаю. Ви у нас у школі минулої весни виступали зі своєю новою п’єсою! Ми її навіть ставили в шкільному театрі! Я вас не впізнала одразу... – Ну от, бачте, ми не злодії і вас не з’їмо! – радіє режисер. – Отже, маємо до вас пропозицію... – Може, обговоримо все це в більш затишному місці? – каже драматург, киваючи на найближчий ресторан. На Олюсині щоки повільно й підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!! – Ви не проти? – питає драматург. Олюся дивиться в темні очі і майже непритомніє від його погляду. Вона може тільки кивнути головою. Слів немає. Дихання немає. Тільки серце тріпоче, як упіймана пташка. Вони пропускають її вперед. Олюся спиною відчуває їхні погляди – на своїх стегнах, на ногах, спині та потилиці. – Гарний типаж... – чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали... – Побачимо... – шепоче у відповідь драматург і голосно додає, помітивши, що Олюся дослухається до їхнього шепоту. – Ви справді нас не бійтеся! Ми божевільні люди, але божевільні на ґрунті мистецтва. Збираємося знімати кіно, а героїню так і не знайшли... – Вже знайшли! – підморгує Олюсі, а заодно й товаришеві, режисер. – Нема куди відтягувати – треба працювати! Офіціант проводжає трійцю до столика в окремому затишному кутку, повитому квітами, чемно схилившись, приймає замовлення. Олюся відмовляється від усього, згоджується на шоколадку та келишок шампанського. – Що ж, правильно, ми ж не їсти сюди прийшли, – каже режисер. – Пообідаємо, друже, пізніше. А поки що з’ясуємо наші шанси. І він розповідає Олюсі про кіно. Олюся відчайдушно, майже залпом, п’є шампанське під темним поглядом драматурга. І одразу хмеліє. Хмеліє вперше в житті. Власне, і п’є вперше... Голос режисера віддаляється, очі драматурга наближаються, ресторанна зала розширюється, все – крутиться. Олюся облизує губи. Драматург сміється. – Ну, то що? – запитує режисер. – Домовились? Якщо так, то прошу завтра – до кіностудії, годину на одинадцяту. Зробимо проби. – Домовилися! – сміливо каже Олюся і ще сміливіше додає: – Моя улюблена актриса – Віра Холодна! Я дивилася всі фільми з її участю. – Ви будете кращою! – усміхається режисер. – Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтеся чи працюєте? – Я йшла здавати документи до університету... – згадує Олюся й раптохм заливається сміхом – розкутим і відверто-жіночим: – Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!! – По-нашому!!! – радісно виголошує режисер і наливає ще келишок... Потім вона розуміє, що треба встати й піти. Але шампанське й передчуття нового життя – того, в якому вже не буде місця батьковим зауваженням, – ніби приковує її до стільця. Усе вирішено! Олюся оглядає залу: в обідню перерву тут зібралася багато людей. І її до кісток проймає несподівана, божевільна думка: зовсім скоро всі вони впізнаватимуть її! Режисер із драматургом про щось говорять поміж собою. А потім режисер б’є себе по чолу розкритою долонею: – Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати? Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються. – Ольга Яківна? Сніжко?! – перепитує режисер. – А це не ваш тато... – Мій! – виклично каже Олюся. – А яке це має значення?!! – Ну... Можливо, він буде проти... Я не можу ризикувати... – Я сама вирішую свою долю! – сміливо каже Олюся. – Можете цим не перейматися! – Але- таке відоме ім’я... – А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти? Звичайно ж, Олюся не проти. Псевдонім – це по-справжньому, у цьому є щось романтичне й незалежне. – Який? – питає вона, покладаючись на волю темних очей. Він дивиться на неї довго- довго... – Ніжна тендітна пані... – промовляє він, – біла панна... “О, панно Інно, панно Інно...” – Інна? – розчаровано стинає плечима Олюся. – Ні, ні... Це так, згадалося... Вам треба щось ніжне, як пух... – Ніжна? – підказує режисер. – Це занадто! А якщо – “Ніжина”? Дуже близько від ніжності і... справжнього прізвища. – Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я? – Леда! – сміється той. – Чудово: Лебідь знайшов Леду! – Облиш дурні жарти, – чомусь сердиться драматург. – Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя? – Дуже! – Олюся плескає в долоні. – Вирішено! – водночас кажуть обидва. ...Олюся переповнена почуттями, вона підводиться зі зручного стільця і поглядає на свій маленький золотий годинничок: час іти. – До завтра! – нагадує режисер. Драматург із дивним прізвиськом мовчить і наливає собі чарку горілки, котру непомітно приніс офіціант. Вони залишаються обідати. Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона – прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина-комсомолка з хорошої, добропорядної родини. Але то вже не Оля-Олюся! Швейцар відчиняє перед нею двері й довго дивиться услід. Леда Ніжина йде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!

Розділ вісімнадцятий Написаний після розмови автора з видавцем

...У метро грає саксофон. На весь ескалатор, на весь тунель лунають пристрасні звуки. Саксофон – найсексуальніша, найвідвертіша музика в світі. Вона навіть не супровід до кохання, вона – сама любов. Обличчя людей змінюються, коли вони чують цю музику. Нічого так не об’єднує, як ця запаморочлива, пронизлива, чарівна колисанка для розуму. Поки лунають ці магічні звуки, можна посміхнутися до будь- якого перехожого або розчулено вкинути останню десятку в капелюх музиканта. Метушня відступає, ескалатор затоплює хвиля любові... Натовп перестає бути біомасою, бидлом. ...Власне, чому автор дослухається до саксофона в метро і вдається до якихось міркувань, котрі не стосуються цієї оповіді? Будемо вважати, що це сталося завдяки нещодавній розмові з видавцем, котрий сказав, що “письменник, як ніхто інший, відчуває соціально-політичні настрої суспільства. А нині ці настрої – антигуманні, спрямовані на знищення останніх моральних барикад”. О, автор, витаючи в своїй ноосфері, ніколи не заглиблювався в можливість бути причетним до змалювання будь-яких соціально-політичних реалій. Йому це, як кажуть, по барабану. Щоправда, на початку цієї історії майнула шалена думка розповісти про те, як молода героїня роману стояла на Майдані Незалежності разом з усіма під час Помаранчевої революції (власне, так воно й було насправді). Тобто поряд із цією маленькою локальною драмою розгорталися важливі соціально-політичні баталії. Але автор чудово розуміє, що всі важливі події, після того, як своє вагоме слово на першому етапі подібних зрушень говорить народ, згодом перетворюються на звичайний історичний процес, у якому тому ж таки народу не відведено жодної, бодай найменшої ролі. Тому автор вважає найцікавішим те, що відбувається з однією окремо взятою людиною в її непередбачуваному паралельному світі. До того ж автор, як ви помітили, усіляко намагається уникати конкретних назв тих місць, де відбувається дія. І робить це навмисне. Думаючи про те, що така сама Стефка живе і в Португалії, і у Франції, і у Відні, а можливо, і в Арабських Еміратах. У неї інше ім’я, а її місто, яке вона любить так само, як Стефка – своє, має іншу назву. Можливо, збігається лише номер автобуса, на якому ця невідома молода жінка їздить на роботу, і настрій, з яким вона це робить щоранку. Ця інша Стефка – собака чи Біла Ворона – несе в собі не- розтрачений або ще не розкритий дар завжди залишатися самою собою. Вона коротко стрижеться, проколює свій пупок золотим колечком, робить жахливі тату на смаглявому плечі, покурює травку і воліє краще померти молодою, ніж влитися в будь-який соціально- політичний процес. Тому вона старанно намагається бути цинічною, брутальною, відчайдушною, вона ненавидить старих, котрі лають молодь. Вона гортає комікси, полежуючи в ванній, і мріє бути Джуліею Робертс. Але попри все це, вона залишається собою і завжди каже правду. Тому з нею важко вжитися, але так просто полюбити, бо вона – природна і вміє служити тому, хто має щастя бути поруч із нею... Звичайно ж, автор міг би назвати всі вулиці і передмістя, перелічити найважливіші події, викладені в хронологічній послідовності, але це не було б справедливо щодо інших – таких самих жінок, чоловіків і стареньких на будь- якому континенті маленької Земної кулі, котра обертається в безкінечному темному просторі серед інших небесних тіл. Отже, якщо видавець знайшов у цій оповіді “загальний настрій суспільства” і не наполягав на змалюванні соціальних реалій – автор безмежно здивований цим фактом. І може спокійнісінько продовжувати свою розповідь. Поки... Поки Стефка слухає саксофон, спускаючись ескалатором метро. Слухає і намагається уявити, як у квітні 1937 року центральною вулицею міста гордо йшла дівчина з дивним новим іменем – Леда. Безтурботна і щаслива. У білих шкарпетках і лакованих туфлях. Білих-білесеньких шкарпетках. У бузковій сукні. У газовій хустці. З оксамитовим ридикюльчиком... А їй услід довго дивився швейцар ресторану. І думав про те, що таким, як ця маленька сука, ніколи нічого не загрожуватиме...