Жозеф Фуше - Страница 9

Почувши про такі відрадні новини, місто відітхнуло, вражене негаданим добром, діставши несподівану ласку. Але й терористи не спали, мало-помалу довідались про Кутонове милосердя й намагалися присилувати Конвент до насильства. Скривавлений, знівечений череп Шальє, мов реліквію, привозять до Парижа, з бучною врочистістю показують у Конвенті і під захват юрби виставляють у соборі Богородиці Паризької. Cunctator’a[12] Кутона дедалі нетерплячіше осипають докорами: він млявий, повільний, боягуз – одне слово, не йому здійснювати таку показову помсту. Потрібен справді відважний і відповідальний депутат, справжній революціонер, що не сахатиметься крові й піде на крайнощі, чоловік із криці. Конвент зрештою перейнявся їхнім галасом і замість надто м’якосердого Кутона посилає в нещасне місто свого найвідважнішого трибуна – несамовитого Коло д’Ербуа (ходила чутка, ніби, ще як він був актором, його освистали в Ліоні, тож саме йому й годилося покарати ліонських городян); напарником Коло, а згодом і катом усього міста став архінайрадикальніший проконсул – сумнозвісний якобінець та ультратерорист Жозеф Фуше.

А чи був Фуше, так зненацька покликаний убивати, справжнім катом, «кровожерним», як називали тоді найзавзятіших терористів? За його словами, так. Мабуть, жоден проконсул у своїй провінції не був діяльнішим і завзятішим, революційнішим і радикальнішим за Фуше: він нещадно реквізував, плюндрував церкви, обдирав заможних, душив усякий опір. Але – його найпритаманніша риса! – терор він запроваджував тільки словами, наказами й погрозами, бо за всі тижні свого врядування в Невері і Кламсі не пролив ані крапелиночки крові. Коли в Парижі, мов та швацька машинка, стукотіла ґільйотина, коли Кар’єр у Нанті топив сотні підозрілих у Луарі, коли всією країною розкочувалось відлуння розстрілів, убивств і цькувань, то Фуше в своїй окрузі не мав на сумлінні жодної, ані однісінької політичної страти. Він знає – і це стрижень його психології – полохливість загалу, знає, що дикий загрозливий жест зробить більше, ніж сам терор. І згодом, коли махровим цвітом забуяла реакція і всі провінції стали звинувачувати своїх колишніх управителів, з округи Фуше закинули тільки те, що він знай погрожував смертю, та звинуватити його в якійсь реальній страті не міг ніхто. Отже, бачимо: Фуше, призначений катом Ліона, крові аж ніяк не полюбляє. Цей холодний і нечутливий чоловік, рахівник і комбінатор, за вдачею радше лис, а не тигр, і не потребує парування крові для збудження нервів. Він шаленіє (навіть і не здригнувшись усередині) на словах, у погрозах, проте насправді ніколи не прагнув, запаморочившись владою, смерті задля втіхи вбивати. Інстинктом і розумом (а не з гуманності) він шанує людське життя, якщо його власне в безпеці; аж тоді він заміряється на життя й долю інших людей, коли його життя чи прибутки під загрозою.

У цьому полягає одна з таємниць майже всіх революцій і трагічність долі їхніх вождів: ніхто з них не любить крові, проте всі вони змушені проливати її. Демулен за письмовим столом, аж запінившись, вимагав трибуналу для жирондистів, та коли вже сидів у залі й почув, що отих двадцять двох, яких він сам притяг до суду, приречено на смерть, то, затремтівши й збліднувши, наче мрець, скочив і у відчаї вибіг: ні, не хотів він цього! Робесп’єр, що підписав тисячі декретів про арешт, два роки тому на дорадчих зборах протестував проти смертної кари, а війну таврував як злочин. Дантон, хоч і був засновником убивчого трибуналу, згодом, роз’ятривши душу відчаєм, вигукнув отакі слова: «Краще вмерти на ґільйотині, ніж посилати на ґільйотину». Навіть Марат, що в своїй газеті не криючись вимагав триста тисяч голів, намагався врятувати кожну поодинці, тільки-но та опинялася під лезом. Усі вони, зображені згодом кривавою звіриною, одержимими вбивцями, що п’яніли від трупного смороду, – всі вони десь на споді душі, як Ленін і вожді російської революції, відчували огиду до кожної страти; погрожуючи смертю, вони спершу хотіли цими погрозами тільки приструнчити своїх політичних опонентів, але, погодившись убивати теоретично, неодмінно засівали драконові зуби вбивств. Провина французьких революціонерів полягає не в тому, що вони п’яніли від крові, а в ужитку кривавих слів: аби лиш запалити народ і довести собі самим власний радикалізм, вони вхопилися за безум, вигадавши кровожерний жарґон і без упину марячи зрадниками та ешафотами. Та коли одержимий і сп’янілий народ, запаморочений цими несвітськими підбуреннями, справді почав вимагати проголошених доконечними «енергійних заходів», вождям забракло мужності заперечити: вони були змушені ґільйотинувати, щоб за балачки про ґільйотину не покарали як за брехню. Їхні дії неминуче мусили наздоганяти слова, почалися нелюдські перегони, коли кожен боявся пасти задніх у гонитві за народними симпатіями. Немов за невпинним законом тяжіння, одна страта тягла за собою інші; якщо вже закрутилася гра в криваві слова, то будуть дедалі дикіші намагання облічити свою запопадливість у людських головах; не задля втіхи, не з пристрасті і аж ніяк не внаслідок рішучості віддано на поталу тисячі люду, – а через нерішучість політиків та партійців, що не мали мужності опиратись народові, зрештою, через страх. На жаль, світова історія – це не тільки, як гадає більшість, історія людської мужності, а ще й людського боягузтва; політика – не керування громадською думкою, хоч як намагаються утвердити таку віру, а рабське схиляння вождів перед тими силами, які вони самі утворили й покликали до життя. Як війни, так і політичні злочини завжди є наслідком гри небезпечними словами, надмірного розпалювання національних пристрастей; жодне нечестя й жорстокість на землі не пролили стільки крові, як людське боягузтво. Отак і в Ліоні Жозеф Фуше став катом усього міста: не з республіканського завзяття – таж йому жодні пристрасті не відомі, – а лише зі страху накликати неласку, видатись поміркованим. Та в історії важать не думки, а дії, і хоча він тисячі разів боронився словом, ім’я його назавжди стало ім’ям «Mitrailleur de Lyon». Згодом навіть герцоґська мантія не приховає кривавих плям на його руках.

7 листопада до Ліона добирається Коло д’Ербуа, а 10-го – Жозеф Фуше, відразу беручись до роботи. Але перед справжньою трагедією відставний комедіант і його помагач, що вже скинув костюм священика, ставлять коротенькі ігриська сатирів – здається, найбезсоромніші й найзухваліші в усій Французькій революції, – щось на кшталт чорної меси серед білого дня. Приводом до цієї оргії атеїстичного переситу стало погребове вогнище мученикові свободи – Шальє. О восьмій годині ранку почалась увертюра: з усіх церков забирали останні святощі, з вівтарів видирали розп’яття, тягли ризи й багряниці, потім через усе місто до Земельного майдану спорядили гидомирну процесію. Четверо прибулих з Парижа якобінців несли на ношах, вистелених трибарвними килимками, ввесь заквітчаний бюст Шальє, поряд стояла урна з його прахом, а також невелика клітка ніби-то з тим голубом, що прилітав до мученика у в’язницю. За марами врочисто й поважно виступало трійко проконсулів, ідучи на новітнє богослужіння, де малося з пишнотою продемонструвати ліонському людові божественність мученика свободи – Шальє, «Dieu sauveur mort pour eux»[13]. Але цю, вже й так прикру патетичну церемонію зробив ще ганебнішою вкрай дошкульний і дурнуватий несмак: тріумфально, стрибаючи, мов індіанці, галаслива юрба тягла пограбоване церковне начиння, чаші, ковчеги та ікони; позаду дріботів віслюк, якому на голову хтось вправно настромив крізь вуха вкрадену єпископську митру. До хвоста бідолашного вуханя прив’язали розп’яття й Біблію – отак серед білого дня, на радість ревучій потолочі, у вуличному брудові на віслючому хвості теліпалося Євангеліє.

Нарешті просурмили військові фанфари, всі спинилися. На широкому майдані на вівтарі з лугового дерну врочисто встановили бюст Шальє та урну, а три народні представники побожно схилились перед новітнім святим. Першим просторікував досвідчений актор Коло д’Ербуа, потім говорив Фуше. Вмівши так добре мовчати в Конвенті, він раптом віднаходить голос, надміру заходившись голосити над гіпсовим погруддям: «Шальє, Шальє, тебе вже нема! Мученику Свободи, ти став жертвою вбивць, але кров тих злочинців стане єдиною спасенною жертвою, що дасть полегкість твоїй згорьованій душі. Шальє, Шальє! Перед твоїм образом ми присягаємо помститися за твоє мучеництво, а замість курного фіміаму паруватиме кров аристократів». Третій народний представник був не такий красномовний, як аристократ у прийдешньому майбутній герцоґ Отрантський. Він святобливо поцілував бюст у чоло й кинув над майданом: «Смерть аристократам!»