Жовтий князь - Страница 9

– Чому не знати? – втручається бабуся. – Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати – так і є!.. Повитрушували крадене.

– А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка – закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! – помаранчі і виноград…

– Мамо, помаранчі хочу, – тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.

– Дитинко, де ми візьмемо? Тут – аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:

– А в буфеті – вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на полині…

– Чого б полинівку пили? – сумнівається бабуся.

– Може, ні! А так кажуть. І зубрівка…

– Хилитимуть гірку?

– Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно…

– Ну, верховодові рознесло вид, – згадала бабуся.

– Кажуть: швидко їсть; понурий!

– Понурий глибоко моркву риє.

– При дітях би не казали: десь вирветься! – просить Дарія Олександрівна.

– Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.

Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.

Темрява – як чорний дим.

Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім’ї найдорожчий.

Довго рив! – і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка, – туди пішов і обмив руки.

Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.

Діти сплять. У пічурці – прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу – рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.

Побудили дітей і сіли за стіл до пізньої вечері.

– Що таке? – промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски. – Було що їсти – не доїдав, а як не стало – аж трусишся, дуже кортить.

– Від страху за їжу! – пояснила бабуся.

Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.

З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.

Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища – поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку – без пір’я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.

Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв – прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.

Де-не-де люди никали в подвір’ях, мов тіні.

Спало на думку – заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

– Вас обскочили? – спитав коваль нового гостя.

– Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

Сумно і тут. Кайданці – він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка, – сидять коло згорнутих пожитків.

Коваль помітив здивування:

– Ждемо, скоро в нас будуть…

– Час пропада, тікати треба! – скрикнув Стадничук. Запальний серцем, а руками, як коріння в’яза, кріпкий. Під опущеними бровами, схожими на обніжки, – скорбний огник.

«…Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго», – мовчки вирішує Мирон Данилович.

Від воріт притупотіло двоє; в дворі гуркіт:

– Кайданець, ану, давай сюди, скоро!

Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:

– Чому не оплатив повісток, которі прислані? – сварячись, питає сільрадівець.

– Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

– Одкручуєшся! – в’їдливо протягнув другий голос.

– У колгосп не хочеш, – закидає перший з гарячою злістю, – плати ж по всіх повістках!

Озвалася жінка:

– І пеню до повістки дочеплено…

Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:

– Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.

За вікном погрози підносяться:

– Не хочеш платити, значить – ворог!

– А де взяти? – відбивається коваль. – Мені п’ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна…

– Не наше діло; плати!

Коваль розповідає:

– Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?

– Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чуєш? А то просвіжишся, знаєш, де…

Сільрадівці відгупотіли до воріт.

Кайданець вернувся з жінкою в хату.

– Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.

– Притрусять! – стверджує Стадничук. – Притрусять аж на тундрі: там липи м’якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить. Чули? – розорено в Вороницях підряд і до цурки – всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла – нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак, – на обшукуваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, – взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:

«Є в тебе хліб?»

«Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали – не знайдем».

«Так кажеш, нема?»

«Нема».

«Підпишись отут!»

Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

«Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»

Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап’ялись – перекинули; дивляться, лежить рукав із зерном.

«А! – кричать вони. – Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».

Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

– Або перебіжить пошесть? – питала Кайданцева жінка.

– Перебіжить, а нас не буде! – відказав тесляр. – Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався – зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от питає він:

«Ну, побачили, чому лихо?»

«Приходить! – кажу. – Бачу, що приходить, а чому, не знаю».

«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».

«Чому ж – ми?»

«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик – сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

Суперечить господиня:

– Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі – інакші.