Жовтий князь - Страница 8

Мирон Данилович від плюндрування зболів, – похило відступає до хати.

Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія.

Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем, – надщерблений, без ручки, – поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз «порядку».

На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; доклали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку, – сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.

Паляницю з стола, рушником прикриту, теж – до скарбу.

Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою «кінський зуб».

Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить – йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим…

«Це – не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»

Що буде? В хаті п’ять ротів – як прогодувати?…

Жінка метнулася віднімати хлібину.

– Це ж дітям – навіщо берете?

Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.

Хлопці коло тата: притихли, настрахані.

Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг – загрозливо, в скам’янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничною станцією.

Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.

Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.

Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:

– Це – вони?…

– Вони, мамо!

Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.

А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане.

Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара – вже кінець настав.

На старість побачила: знечещено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.

Все їстівне взято! Стала вона за поріг, бачить – топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй садибі. Підійшла стара до підводи і вмовляє вартового:

– Оддайте харчі, то ж не ваше – не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: «Забрати до крихти». А далі, вгорі – вождь партії і держави.

Чого ж стара турбує?

Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече – поточилась вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на вартового і промовив з великою вразою:

– Дикун собачий!

А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:

– Ти! Гляди мені, – і замовк.

Відповідальний, мов коло порохового погреба.

Стара нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.

Прилягла на піл, лахмітину підославши; і – мов нездужала незнаною пошестю.

Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений морок холодною запоною обкидається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків – їсти вже нічого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозі. В світі нема нікого, хто б поміг. Незнані вони ні в кого і ніхто не заступиться; коли пропадуть, слова ніхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може – іспит, нехай очистимося в горі, як огні останньому.

Родина ставить речі на місця.

Потім: що їсти? – діти просять. Мати вирила десь на грядках дрібненькі бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипані в хижці.

Ось, лихо захопило тенетами – несила вирватися. Безжалісно, ніби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелі.

Діти споважніли, мов цілком розуміють, що діється.

Бабуся і мати, сидячи на полу, почали клопіт коло одежин – оглядають: котра годиться про зиму, котра ні.

– Стрінув пічник, – говорить бабуся, – про церкву питав, чи закрили.

Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер – повна загадок.

– Кажу йому, що було. Він і жаліється: не глянемо на Писання – по ньому жити. Читаємо сторінки нивок: туди серця віддали. Так само сказав батюшка.

– І правда! – зітхає мати.

– Про небо забули. Горе прийде.

– Вже почалося.

– Сказав тоді: живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного… Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев’ятнадцять віків після розп’яття: так кажуть.

– Вже ж видно! – згодилась невістка.

– Пічник примітив: птиця падає мертва.

– Походом на нас рушено, – додав Мирон Данилович. – То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.

– Дивно говориш, – зауважує дружина.

– Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?

– Стримайся!

Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.

Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки – дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші – перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.

– Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд, – поправився господар. – То тільки Лук’ян потіша, що «заживем».

– Не ми, хтось другий! – сказала бабуся.

– Не ми і не Лук’ян, – продовжив господар. – Лук’ян знає одно: голосувати «за». Зразу підніма руку – перший. Завжди «за» і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот – Лук’ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би «за», хоч гробове віко кладуть на село. Потішає – «заживем». Змії з’їдять!

– Нащо казати? – спиняє жінка, повівши погляд на дітей. – Лук’ян не гірший від начальників.

– Ті не люди, а гаки – тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий; переполох! Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович – бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести… Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: «До зернини! До зернини!» – себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало… «Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл». Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно, – він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо, де дівся. А ці два змовлені з третім…

– Може б, тихіше говорив? – попросила жінка. – Всі чуємо.

– Добре! – Мирон Данилович обнизив мову. – Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м’яса, окороків, ну всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.