Жорстокий лiс - Страница 8
— Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!
— Яке спалили торік?
— Так, десь там наші обертаються…
— Добре! — випростався на коні Андрій. — Зробимо так, як ви наказуєте!
— Северинові Романовичу уклін… — відступив високий, даючи дорогу. — Скажеш — від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…
Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:
— Ну, як я його?
— Дай боже, абисьмо завжди так… — зареготав той. — Вважає, що ти — Грицько!
— Тепер ми свої люди в бандер, — ствердив Андрій. — Чув про тих, що біля лісництва?
— Як не чути?
— Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.
— Сергійко й сам упорається.
— Негоже малого кидати.
— Певно, негоже, — зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.
— Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!
— Мене злапають! Та я весь у батька!
— А він як вовк по лісу ходить… — додав Андрій, посміхнувшись. — Знаю, що скажеш. Але ж батько твій — не хвалько…
— Я — хвалько? Від такого чую!
— Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.
— Там спіжарня стара лишилася, — роздумливо мовив Пилип. — Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.
— Ці, бач, не спали, — обернувся Андрій в бік Гадючого яру. — До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.
— Та наплету, — погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. — Відбрешуся.
Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.
Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи — вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».
«Сича злякався?» — підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.
… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.
— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…
Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував:
— А може, й нам туди гайнути?
— Скажеш! — ущипливо зауважив «Андрій. — Коней кинемо, та й оті, — махнув невизначено рукою в бік, протилежний лісництву, — можуть прибитися.
— З кіньми нічого не станеться, — легковажно заперечив Сергійко. — Та й взагалі… — він не докінчив, але Андрій зрозумів його. Можливо, хлопчисько й має рацію: навряд чи розвідники підуть на вогнище — обходитимуть десятою дорогою. Правда, вони мусять пройти десь тут поблизу, бо обабіч Дубової галявини тягнуться болота, і все ж у темряві за десять метрів можна прослизнути непомітно поза деревами, а, певно, ці розвідники вміють ходити лісом.
Андрій забув про картоплину. Ліг горілиць, підмостивши долоні під голову. Дивився в зоряне небо й думав: коли вже, нарешті, не буде ані бандер, ані гітлерівців і в їхньому селі відкриють школу, приїдуть вчителі, і він триматиме в руках підручники…
Либонь, далеко-далеко до цього дня…
Підвівся на ліктях і запитав Сергійка:
— А ти не боїшся смерті?
— Чого? — не зрозумів той.
— Смерті, питаю, не боїшся?
Хлопець подмухав на картоплину, відповів байдуже:
— Коли це ще буде… Справді — коли!
Дивлячись на дорослих, Андрій і сам думав, що оті тридцять чи сорок років, котрі розділяють, їх, безмежні, що перед ним — ціла вічність, і йому ніколи не доведеться й думати про смерть, зрештою, поки він виросте, людство щось придумає, й він житиме вічно — бо як можна полишити оці ліси, ніколи не бачити безмежного зоряного неба, не купатися в їхньому теплому й прозорому озері?
У такі хвилини йому ставало до сліз шкода матері, яку закопали у вогку землю на сільському цвинтарі, батька, про якого казали, що загинув за Львовом на сьомий чи восьмий день війни. Він служив у Перемишлі в Червоній Армії й відступав із своєю частиною до Тернополя — хтось переказував, що ця частина хоробро билася з гітлерівцями, і Андрій був переконаний, що батько поклав не одного фашиста.
Він пишався своїм батьком, але ніхто не знав про це, окрім Пилипа й Сергійка, бо пишатися таким батьком було небезпечно. Северин Романович, гніваючись на племінника, обзивав його «червоним батяром» і буркотів, що саме такими, як Андріїв батько, мусить гидувати кожен справжній українець, бо злигався з червоними й боронив Совітську владу.
У глибині душі Андрій не вірив у загибель батька, чекав на нього. Адже батька могли поранити, й товариші витягли з поля бою. Нарешті, хтось міг помилитися, просто батько спіткнувся і впав, а тепер десь воює з гітлерівцями і скоро подасть про себе звістку — ось і фронт уже наблизився до їхніх лісових країв…
Правда, Северин Романович упевнений, що німці зупинять Червону Армію на старому кордоні, а тут, у західноукраїнських областях, вони під захистом бандерівців порядкуватимуть самі, без совєтів і колгоспів…
Зовсім недавно до Андрія дійшла чутка, яка вже давно ходила селом: мовляв, Северин Романович сам пустив поголос про смерть свояка, щоб прибрати до рук сестрине майно.
Спочатку Андрій хотів піти до вуйка й розпитати його самого, та, подумавши, вирішив не робити цього: Хто ж добровільно зізнається у власній підлості?
Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам — брехня селом сама ходить.
І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, — чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.
Де ж Пилип? Невже злапали бандери?
Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.
— Ти чого? — помітив гримасу Сергій. — Болить щось?
— Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.
— А що зроблять? Мусять відпустити.
— Малий ти ще і не знаєш…
Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:
— Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села — бандера, а добрий.
— Сказав — вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.
— А Василь Байда? Теж дурний?
— Він гарячий, Василь, — зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: — Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.