Жорстокий лiс - Страница 33
— Звичайно… Ось Нюра Андрусишина — красуня!
— Нюрка красуня? У веснянках уся!
— Ну й що? А очі!..
— У всіх такі очі.
— Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, — не без єхидства почав Пилип, — але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…
— Досить, — примирливо мовив Андрій, — бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…
— Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.
— Щось у тебе Нюра з язика не сходить…
— А я й не криюся — ми з нею поберемося, коли вивчимось.
Андрій аж підскочив на стіжку.
– І давно вирішили? Щось раніше не чув…
— Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…
— Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.
— А сьогодні сподобалась, — відповів Пилип ухильно, — ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?
— Ну, скажеш! — Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. — Ми з Віркою товариші. І все!
— А ми з Нюрою цілувались, — признався Пилип.
Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.
Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…
Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий — скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!
А вони зроблять його мирним лісом, прокладуть дренажні рови й спустять зайву гнилу воду, очистять від бурелому, заведуть звірів, і ходитимуть у їхньому лісі замість озброєних автоматами людей зубри й лосі, і буде в ньому завжди багато грибів, ягід і квітів, і птахам у ньому вільно співатиметься.
А Пилип збудує на березі озера великий будинок із широкими вікнами, і в цьому будинку завжди буде радісно, і в його вікнах віддзеркалюватиметься голубий озерний простір…
Він ще подумав, що колись летітиме над цим лісом і неодмінно спуститься й помахає Пилипові крилами, а потім свічкою піде в своє бездонне небо, де тільки він і сонце, і нема ні жорстокості, ні автоматних черг — сонце і він, і тільки гудуть мотори, славлячи торжество людського духу.
Уявив собі сонячне безмежжя над землею; й заснув — одразу, не встигши додумати про Віру. Дівчина приснилася йому у віночку, бо посміхався уві сні солодко й зітхав.
А Пилип пильно вдивлявся в нічну темряву й тримав напоготові карабін із загнаним у патронник патроном, бо ліс був жорстокий і з нього могла вийти смерть, а вмирати Пилипові не хотілося.
… Ніч минула спокійно, перед ранком упав туман, і Бутурлак вирішив, що саме його й чекали бандерівці, щоб непомітно увійти в село. Наказав Вербицькому обійти пости й попередити всіх, щоб посилили пильність.
Помалу розвиднялося, небо на сході посвітлішало, й почав затихати жаб'ячий концерт. Пітьма відступала неохоче, та зірки згасали, і чорні силуети сільських будинків усе чіткіше вирізьблялися в сизуватих пасмах туману.
Повернувся Вербицький і доповів, що на постах не сплять і тримають зброю напоготові. Бутурлак кивнув, не відриваючись від кулемета. Знав: зараз вони вийдуть з лісу…
Скільки їх? І як ітимуть? Довгими чергами-він одріже їм відступ, і тут постараються хлопці…
Повів стволом кулемета обережно й м'яко, мов відкрив уже вогонь і його черги лягають все ближче.
Зітхнув: чого вони баряться? Йшли б скоріше, бо нерви, здається, вже не витримують.
А небо дедалі світлішає, і ось перший сонячний промінь несміливо висковзнув з-за обрію. Побачивши його, Бутурлак одірвався од кулемета. Вербицький піймав його погляд і кивнув.
— Усе, — ствердив, — бандери вже не прийдуть.
— Почекаємо ще трохи.
Коли сонце викотилося з-за лісу, до їхнього укриття пробрався Лебединський.
— Що ж, лейтенанте, фальшива тривога? — запитав. — Може, твоєму хлоп'яті все це наснилося?
— Не знаю, що й думати, — признався Бутурлак. — А якщо бандерівці пронюхали про ваш приїзд?
— Хто знав про це?
— У тому-то й справа, що тільки я, Вербицький, голова сільради, директор школи. Всі.
— А хлопчаки?
– Їм не казали.
— Малий щось наплутав.
— Казав, що чув точно: напад призначено саме на цю ніч. Крім того, попередив же директора школи про замах…
Лебединський пошкрябав підборіддя.
— Поголитися б… І поснідати… Зможеш організувати?
— Питаєш! — лейтенант зістрибнув з дощаного настилу, де стояв кулемет. — Ти, Богдане, ще повартуй, — наказав Вербицькому, — змінимо через годину. — Взяв Лебединського під руку. — Певно, в них щось трапилося, і підуть на село наступної ночі.
Молодший лейтенант обережно вивільнив свій лікоть. Мовив, дивлячись просто у вічі Бутурлакові:
— Маю наказ повернутися сьогодні вдень.
– І кинути нас напризволяще?
— Невідомо, чи підуть вони на Острожани взагалі.
— Малий чув: тут якісь коршунівські документи…
— Якщо вірити першій-ліпшій поголосці.
— Та не поголоска ж!
— Ти мене не умовляй. Знаєш, що так наказ?
— Знаю, — скрушно зітхнув Бутурлак. — На жаль, знаю.
— Може, тепер поснідати не дасте?
— Дамо, не хвилюйся. Навіть молоко буде. До речі, скоро витягатимуть сіті, й на обід буде свіжа риба.
— Знаєш що, — опустив очі молодший лейтенант, — давай подзвонимо Ярощукові. Як він вирішить, так і буде.
— Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.
Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.
— Все, — підвівся нарешті, — ходімо снідати.
Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.
— Я вам на дорогу дам, — перехопив їхні погляди Демчук. — Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.
Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята — сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.
Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.
Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.
Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди — їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…
Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.
Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі — уважно й запитливо.
— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…