Жорстокий лiс - Страница 31

Демчук сів на передок брички поруч зовсім ще молодого солдата, взяв у нього віжки. Коні рушили легко, немов і не було позаду сорокакілометрового лісового путівця — певно, відчули, що саме в цьому селі на них чекає відпочинок і повний жолоб свіжої трави. Бричка обігнала Суярка, який ступив крок убік, пропускаючи, повернула до шкільного подвір'я, а Гнат ще постояв трохи, вдихаючи терпкий запах кінського поту, й подався на околицю по лейтенанта.

Бутурлак гадав, що бандерівці підуть на село тільки вночі, але чого тільки на світі не буває, мусив передбачити все, — сам зайняв пост біля спіжарні за городом, на інші пости поставив Андрія з Пилипом та Ротача. Коли Суярко повідомив його про прибуття підмоги з району, залишив Гната замість себе й подався до школи, де Антон Іванович уже годував солдатів гарячою юшкою.

Молодший лейтенант внутрішніх військ, який привів до Острожан допомогу, одразу сподобався Бутурлакові. Кажуть, щоб спізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти, але ж буває й так, що з першої секунди людина викликає симпатію, все в ній стає тобі зрозумілим і близьким з першого ж погляду, з перших же слів, з першого потиску руки.

— Молодший лейтенант Володимир Лебединський, — відрекомендувався він Бутурлакові й подивився з цікавістю, але відкрито, приязно. — А це мої хлопці, — вказав на солдатів, — Олекса та Вова.

Олекса та Вова зробили не дуже впевнену спробу відірватися од юшки, та Бутурлак махнув їм рукою, дозволяючи не додержуватися належного в таких випадках офіційного ритуалу. Сів навпроти Лебединського, з задоволенням спостерігаючи, як жадібно сьорбає той дерев'яною ложкою справжню рибальську юшку.

Молодший лейтенант непомітно підморгнув Бутурлакові: це виглядало і як схвалення юшки, і як вияв приязні особисто до нього, Бутурлака, і як упевненість у тому, що все взагалі кінчиться гаразд і ніякі бандерівці, скільки б їх не було, не зможуть зіпсувати їм настрій.

Лебединському було років двадцять, не більше, він — мало не ровесник Бутурлакові, хіба що на два-три роки молодший. Людина стороння дала б Бутурлакові значно більше — після поранення він одразу якось постарів, обличчя в нього потемніло й чоло прорізала зморшка. Виглядав років на тридцять чи навіть на тридцять п'ять. У Лебединського ж були зовсім рожеві щоки, округле підборіддя й рожеві хлоп'ячі вуха, які весь час ледь помітно рухалися, і це робило його трохи смішним і зовсім юним.

Лебединський доїв юшку, глянув на порожню тарілку, як здалося Бутурлакові, із жалем і відсунув її.

— Антоне Івановичу, — гукнув лейтенант, — насипте ще нашому гостеві!

— Вистачить… — спробував заперечити той, але не дуже енергійно.

Демчук поставив перед ним повну миску картоплі зі смаженим лящем.

— Ви частуєте нас королівською вечерею, лише заради неї варто було потрястися сорок кілометрів! — підчепив виделкою картоплину, зажував смачно. — А ви як вважаєте, хлопці?

Солдати одностайно закивали головами.

Бутурлак дивився, як молодший лейтенант спритно розправляється з їжею, і не підганяв його.

Лебединський оцінив цю делікатність і, жуючи, почав вибачатися:

— Скучили ми за справжньою їжею, та й дорога… Але, коли час терпить, ще три хвилини…

— Навіть десять, — дозволив таку розкіш Бутурлак, але зиркнув на темне вікно тривожно.

Лебединський перехопив той погляд.

— Не хвилюйтеся, лейтенанте. Я тут уже другий рік і трохи вивчив ситуацію. Як правило, вони приходять на світанку, коли людям найкраще спиться — ми не запізнимося, будьте певні.

Бутурлакові сподобалася спокійна впевненість молодшого лейтенанта і відсутність хизування. Сказав: трохи вивчив ситуацію, отже, не хвалько, а це — найголовніше.

— Поки ви вечеряєте, я ознайомлю вас з обстановкою в загальних рисах, якщо не заперечуєте.

Молодший лейтенант кивнув, а солдати трохи повернули голови до Бутурлака.

— Ми вас уважно слухаємо, — визнав за необхідне усе ж сказати Лебединський.

— Ви бували колись в Острожанах? — запитав лейтенант.

Усі троє заперечливо похитали головами.

— Село лежить на березі великого озера, і з цього боку можливість нападу виключається. Потрібні човни, та й взагалі — можна наштовхнутися на рибалку, той зчинить тривогу… Коротше, навряд чи вони нападуть з цього боку, хоча на всяк випадок там чергуватимуть сільські хлопчаки. В разі чого вони встигнуть повідомити нас, але, гадаю, цього не трапиться. Там луки, місця відкриті, і бандерівці одразу потраплять під наш вогонь.

— Згоден, — нахилив голову молодший лейтенант.

— З заходу до села прилягають городи, далі знов йдуть луки і тільки за ними — ліс. Я виключаю напад і з цього боку — залишаємо тут також тільки пункт спостереження — двох старших хлопчаків, озброєних автоматом і карабіном.

— Ого! — відірвався од їжі Лебединський. — Де взяли?

— Потім поясню, — застережливо підвів руку Бутурлак. — Отже, і з цього боку застраховуємо себе, зосереджуючи основні сили на північно-східному напрямі, де ліс впритул підходить до самісінького села.

Лебединський поклав виделку. Видно, термінологія, застосована Бутурлаком, сподобалась йому, навіть захопила, бо запитав:

— Кажете, на північно-східному напрямі?

— Так, на північний схід від Острожан, — ствердив Бутурлак, — і зараз ми туди пройдемо.

– І там ви зосередили свої основні ударні сили? — Лебединський запитував так, буцім був найменше командуючим армією і йшлося про передислокацію цілих полків та дивізій.

— Наші ударні сили, — не без іронії сказав Бутурлак, — складаються з п'яти чоловіків. Маємо ручний кулемет, три автомати й три карабіни. Плюс ви з трьома автоматами. Ну, ще й гранати…

— Де розжилися на зброю? — щоки в Лебединського порожевішали — чи то від гарячої смачної їжі, чи то від захоплення стратегічними викладками Бутурлака.

— Місцеві резерви.

— Конфіскували в хлопчаків?

— Тайник у лісі знайшли.

— Автомати й кулемет німецькі?

— Так. З досить значним запасом патронів.

Молодший лейтенант задоволено потер руки, і Бутурлак звернув увагу, що вони в нього пухкі, зовсім ще дитячі.

— Нехай спробують лише поткнутись! — вигукнув і насварився маленьким кулаком. — Ми цим бандерам пропишемо! — Нараз посуворішав, сховав руки під стіл, наче засоромився спалаху своїх емоцій. — Гранати — це чудово! — схвалив. — Гранат у нас зовсім нема, і те, що ви знайшли їх, докорінно змінює обстановку. В нічному ближньому бою гранати незамінні.

«А він досвідченіший, ніж я гадав», — подумав Бутурлак, і від цієї думки стало приємно.

— Давай зробимо так, — перейшов на «ти», — роз'єднаємо твоїх хлопців і посилимо автоматниками наші засідки. В місці найімовірнішого удару я розташував пости так, щоб підступи до села прострілювалися з флангів. Твої хлопці тут і згодяться.

— Пішли, — ухилився від прямої відповіді Лебединський, і це зрештою теж сподобалося лейтенантові. Отже, не хотів приймати рішення, поки сам не познайомиться з обстановкою.

Солдати похапали автомати й армійські бушлати — ночі зараз хоч і теплі, але ранком падають тумани, й можна промерзнути до кісток. Небо вже всіялося зірками й над лісом піднявся місяць. Село стало темне — в жодному вікні не світилося — наче принишкло перед небезпекою, затаїлося в напруженому чеканні.

— Місяць — це добре, — схвалив Лебединський, ніби це додаткове освітлення, якщо прямо й не залежало від нього, то принаймні було заплановане.

Бутурлак показав молодшому лейтенантові обрані ним пости для автоматників. У напівзруйнованій клуні зайняв позицію Вербицький. Місце й справді було зручне — проглядалися всі підходи до села від лісу, який починався за півтори сотні метрів. Другий пост був за сотню кроків біля дровника ліворуч від дровника ліс відступав трохи вглиб, і можливість нападу з того боку зменшувалась. Але в крайньому разі двоє автоматників і тут могли затримати наступаючих бандерівців, поки в селі перегрупують свої сили.

— А куди ти поставив кулемет? — поцікавився молодший лейтенант.