Жорстокий лiс - Страница 15

— Чого тобі? — застромив сокиру в колоду, потягнувся за капшуком з махоркою — Демчук курив величезні цигарки, курив часто, від чого вуса й кінчики пальців у нього були темно-коричневі.

— Вуйку, — почав Андрій швидко, — не можна гаяти ані хвилини… Знаєте, хто у вашій рибальській хижі? Прошу вас, там совітські солдати, а зараз тут будуть бандери. І ви мусите тамтих солдатів вивести!

Демчук витягнув з рота ще не припалену цигарку. Підійшов, шкутильгаючи, до паркану: ліва нога в нього була трохи коротшою, ще в дитинстві зламав, і кістки зрослися неправильно. Радили податися в місто до лікаря, та де тих грошей на лікарів наберешся?

Сперся на паркан, запитав, пильно дивлячись маленькими світлими очима:

— Ти що мелеш? Які совітські вояки?

— У вашій хижі… — Андрія почала дратувати Демчукова нетямущість. — Ми, коли нічліжили, спіткали четверо совітських розвідників. Заховали їх до вашої хижі, Пилип з Сергійком там наглядають. А вуйко Северин дізналися й Грицька до Коршуна верхи послали.

До Демчука нарешті дійшла суть справи. Спохмурнів, обличчя навіть почорніло, розім'яв товстими шорсткими пальцями цигарку, викинув.

— Душу б з вас вимотлошити! — мовив загрозливо. — За це бандери всіх нас…

Андрій витяг з-під ватянки автомат, повісив на шию.

— Якщо ми дамося! — одповів зухвало.

— Дурень ти, ось хто! — нараз розсердився Демчук. Потер тильною стороною долоні підборіддя, обернувся до хати, погукав:

— Катре! Чуєш, Катре!

Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста — перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.

Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:

— Що тобі, щастя моє?

Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…

— Запрягай Білку, рибонько, й швидше!

— Що так горить?

— Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!

Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.

— Діти де?

— Там, — махнув рукою на озеро. — Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці — на хутір до сестри. Там і спіткаємось.

Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:

— Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?

Демчук приступив до неї.

— Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. — Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. — Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…

Жінка легенько відштовхнула його.

— Чого ж ти стоїш? Поспішай!

Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад — бачив, як заметушилася дружина, — дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.

Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.

— Ану, Олексо, поклич Фрося! — наказав начальнику служби безпеки — довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.

— Сучий син, цей Фрось! — мовив есбіст переконано. — До стінки б його!

— До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!

Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.

— З'явився за вашим наказом, пане Коршун!

— Ех ти ж, ворона! — Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. — Проґавив розвідників…

— Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.

— Цей? — відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.

— Ні, той вищий був, кирпатий…

— Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…

— Андрій то був, — втрутився Грицько.

— Я й кажу, — зрадів Фрось, — коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…

— Тихо будь! — зупинив його Коршун. — Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?

— А куди ж їм дітися? — зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. — Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…

— Так, через болота їм не пройти, — згодився Коршун. — Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви — до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?

— Але ж племінник ваш… — похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?

— От що, Фросю, — пом'якшав, — піднімай своїх хлопаків і — швидше до Острожан! Він вас проведе, — кивнув на Грицька. — А може, я сам? — завагався, та лише на секунду — згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони — справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? — Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу — хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… — додав раптом непевно.

— Там вони, ось побачите, — просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.

— Ти, Олексо, бери його загін, — розпорядився Коршун, — і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.

— Дайте мені й другий загін, — попросив есбіст. Знав, що тільки назва — загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.

— А коней де візьмеш? — запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…

— Добре, пане, — погодився, — Фросевів загін полку вартий.

— З богом, — відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: — Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.

Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.

— Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.

Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.

Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.

Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?

– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.

Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:

— Відчиняй швидше!

— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…

«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»

Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.

— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.

Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:

— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…

Бутурлак запитав коротко:

— Хто це з тобою?

— Вуйко Антон. Пилипів батько.

— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.