Жорстокий лiс - Страница 12

А тут — блискуча червона зірочка…

— Де взяв? — запитав гнівно.

— У лісі знайшов. — Сергійко дивився злякано.

— Брешеш! — схопив малого за вуха, притиснув потилицею до землі. Вдивлявся пильно в чорні очі. — Кажи правду, де взяв?

Сергійко заскиглив жалібно:

— Пусти, боляче

— Де взяв?

— Та давно вона в мене!

Раптом Грицько побачив в очах малого торжество. Не встиг здивуватись, як щось важке й гаряче навалилося на нього, боляче стиснуло шию.

Грицько відпустив Сергійка і закричав тонко й жалібно, бо, здалося, прийшла його остання хвилина.

Пилип налетів на Грицька, мов коршун. Кинув клунок з продуктами, який прихопив з дому, впав з розгону, схопив за чуприну й тицяв обличчям у мокрий пісок.

— У-у, гад, тебе хто вчив на малих кидатися? Їж землю, вар'ят паршивий, ось тобі!

Грицько вже оговтався, він був сильніший за Пилипа — спритно викрутився й зробив спробу підім'яти того під себе. Та Сергійко потягнув його за ногу, а Пилип навалився знову — Грицько зрозумів, що проти двох йому не впоратись, і одразу заканючив:

— Пустіть мене, двоє на одного, це чесно, га?

— А ти на малого — це чесно? — Пилип ще раз тицьнув його носом у пісок. — Ану, просися!

— Я не хотів… Пожартував тільки…

— Проситимешся?

— А нікому не розповідатимете?

— Потрібен ти нам!

— Простіть….

— Отож… — Пилип відпустив Грицька, той спритно відскочив убік, насварився кулаком.

— Я вас, гадів, поодинці спіймаю! Голота клята!

— Ох ти ж свиня! — здивувався Пилип. — Та ми тебе зараз!..

— Плювати я на вас хотів! От вуйку Кирилові скажу, хто червоні зірки ховає. Разом із своїм батьком на дубі гойдатиметесь!

Пилип озирнувся на Сергійка, що стояв, похнюпившись, і, згадавши, як поранений радянський єфрейтор подарував малому зірку з пілотки, збагнув, що загострювати стосунки з Грицьком аж ніяк не можна. Махнув рукою, мовив примирливо:

— Колись і в тебе таку бачили.

— То в мене, а то у вас… Голота нещасна, знаємо, чим дихаєте!

— Ах ти ж куркульський вилупок!

— За вилупка ти мені заплатиш!

— Теж мені ґазда! Не ґазда, а фирцик! — Пилип підняв грудку сухого глею, швиргонув у Грицька. Ледь не вцілив. Той відскочив, погрозив кулаком і побіг до села. Нараз зупинився, постояв трохи, роззираючись по боках, і рушив, низько пригнувшись до землі, буцім щось винюхував.

Пилип чув, як винувато дихає за спиною брат, та нічого не сказав малому, мовчки почав підбирати огірки, що розсипалися з клунка».

— Я йому не показував, — першим почав Сергійко. — Він питає, що в руці, а потім налетів і розтулив пальці.

— До хижі не підходив?

— Що йому там робити? Але ж дали ми йому! — Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. — Більше з нами не задиратиметься!

Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:

— Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.

— Дай, я віднесу, — Простягнув руку за хлібом Сергійко.

— Зірку заховай у хижі.

— Навчений

— Попитай, може, потребують чого…

Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.

Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.

Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.

Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.

Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.

І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.

Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.

Запитав:

— На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?

Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.

— Ну, обидва… То й що?

– І нічого не трапилось?

У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:

— Нічого. А що таке?

— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…

Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.

— Звідки знаєш? — запитав Андрій.

— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?

— На обід, як для чого!

— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!

— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.

— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.

Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.

— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.

– І огірки для пса?

— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.

— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!

— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!

— Пішли глянемо.

— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.

— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!

— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.

— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.

— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.

— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.

— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?

Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.

Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.

Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.

— Чого тобі? — почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.

— Гайда зі мною по траву.

Той безнадійно махнув рукою.

— Задачки… Мати не пустять.

— Ну й сиди над своїми задачками! — в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.