Живий звук - Страница 9

Анжела розплющила очі і подивилася на мене.

– Привіт, – я відсалютував їй букетом, поклав квіти на груди, пакет із фруктами поставив на тумбочку, для чогось запитав: – Зуби цілі? Банан угризеш?

Вона дивилася на мене мовчки. Очі, в яких я потонув учора, тепер були порожніми. У них не було ані радості, ані болю – зовсім нічого.

– Що сталося? Могла б штовхнути в бік, я б тебе відвіз, куди треба. Нічого б цього не було. А так втекла, наче прощавай-бувай…

Мовчання. Анжела буравила мене порожнім поглядом, і склалося враження, наче вона дивиться крізь мене.

– Ти як взагалі? – я ступив упритул до ліжка.

– Ти хто взагалі? – почулося у відповідь.

Я вкляк.

Запитання звучало зовсім щиро.

Не знаю, яка Сонцева співачка, бо такою музикою, як відомо, не цікавлюся, тим більше – не захоплююся. Зате можу точно сказати: актриса з неї поганенька. Учора, тікаючи з незнайомцем у ніч, Анжела не грала – їй справді було цікаво так зробити. Вона не намагалася мені сподобатися, поводила себе цілком природно. Якби вона тепер хотіла зіграти, що бачить мене вперше, в неї б це не вийшло. Що-що, а показне акторство я за п'ятнадцять років роботи, котра полягає в щоденному спілкуванні з абсолютно різними людьми, відрізняти навчився.

Анжела Сонцева не придурюється. Вона справді мене не впізнає. Або не може впізнати.

Дивно. Медсестра щойно переконувала: з головою в потерпілої все в порядку, знає, хто вона і все та всіх довкола впізнає. Події оцінює адекватно. До того ж даішний приятель підтвердив її цілковиту притомність: відмовилася писати жодну заяву при наявності пошкоджень машини, навіть вичерпно пояснила, звідки вони взялися.

Поки ці думки роїлися в моїй голові, погляд Анжели змінився, ставши з порожнього досить осмисленим. Тільки від цієї осмисленості мені легше не зробилося.

– Ти… Ви хто такий і як тут опинилися?

Не бреше. Вона абсолютно щиро не впізнає мене. Так поводить себе будь-яка, не конче потерпіла в автомобільній аварії людина, спокій якої порушує незнайомець. Враховуючи те, що Анжела Сонцева – не просто пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.

– Анжело… Ну… Я Ігор, – нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: – Ігор Варава. Забула?

Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:

– Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!

Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.

Що за хрінь тут відбувається?

Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.

– Просила ж! Як людей просила! – бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. – Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!

Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.

– Це ж Ігор Петрович… – злякано пробелькотіла чергова. – Він же…

– Я знаю, хто він! – Бородатий наголосив на слові «хто». – Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!

– Він сказав – вони знайомі!

– Я його не знаю! – вигукнула Анжела. – Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!

– Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? – чергова докоряла мені щиро, і мені здалося – віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.

Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації – розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався – кинув через плече:

– Хоч фруктів поїжте.

Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:

– Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!

Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.

Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов'язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він – журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай – власного заробітку.

Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними – пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…

Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.

Від'їхавши від лікарні, я вже за десять хвилин хотів рішуче зробити поліцейський розворот і повернутися назад. Я мусив довести всім, хто бачив мою ганьбу: ми з Анжелою Сонцевою знайомі, просто кілька останніх годин до аварії чомусь випали, стерлися з її пам'яті. Я тут же, в присутності того бородатого лікаря, розпитаю її, що вона робила вчора ввечері, де була, кого бачила. І або переконаю всіх, що аварія не минула для Анжели зовсім уже безслідно, змусивши медиків підкоригувати процес лікування і не зациклюватися на пошкодженому обличчі, або переконаюся сам – вона не пам'ятає або чомусь не хоче пригадувати саме мене, Ігоря Вараву.

Чому? Що між нами сталося такого, чого треба соромитися і що треба приховувати молодій незаміжній жінці? Тим більше, як стверджує Люська Корбут, серед колег по шоу-бізнесу і журналістської братії, котра пише про цей світ, Сонцева має певну репутацію. Хоча саме така поведінка аж ніяк не позначається негативно на іміджі артиста. Навпаки – подібна смаженина і жовтизна служать додатковою рекламою.

Але я не повернувся лише з однієї причини: у щирості Анжелиної поведінки не було сумнівів.

Вона не впізнала мене не тому, що не захотіла чи мала щось проти мене. А тому, що справді не впізнала. їй здалося – вона бачить мене вперше, отже, я – нахабний настирний прихильник, до того ж не з категорії респектабельних дядечків. Отже, встановлювати істину просто тут, зараз, і мало не силою змушувати Анжелу згадати все не було жодного сенсу.

Однак це не означає, що встановлювати істину взагалі не треба. Довкола цієї рядової, на перший погляд, і не найстрашнішої в світі дорожньо-транспортної пригоди вже кубляться якісь дрібні непорозуміння. У першу чергу – зникнення із загального поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.

Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам'яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.

Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи – і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі – що познайомився з нею.

А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати – справою моєї честі.