Живий звук - Страница 3

Коли почався цей рух, Роман спробував підвестися і перейти зі своїм бокалом, куди він замислено зливав усю горілку з чарочок, у більш спокійне місце. Та з одного боку в нього вчепилася російська акторка, а з іншого – шлях до відступу загородила Люська. Режисер приречено сів, і, розгледівши тепер свого приятеля зблизька, я поставив йому досить професійний діагноз: митець за півкроку від алкогольної істерики. Ось що значить тривале вимушене утримування!

Та коли мене торкнулося стегно Анжели, я геть забув про режисера.

Зрештою я холостякував уже доволі давно. Це не означає, що в сексуальному плані я був на голодному пайку. Навпаки, останні місяці подружнього життя знаменувалися взаємним утриманням, і, ставши вільним, я не те щоб зірвався з ланцюга, але нарешті, як власник вільної однокімнатної квартири, зміг дещо різноманітнити своє інтимне життя.

Ні, тут було щось інше: опинившись так близько від жінки, котра завжди буде для таких, як я, недоступною, я відчув щось більше та навіть глибше за звичайний чоловічий потяг до білявої красуні. Альпініст, який хоч раз чесно зізнавався собі, що саме цю вершину йому ніколи не підкорити, зрозуміє мене.

Анжела Сонцева була в моєму розумінні класичним зразком жінки чоловічих мрій.

Я змусив себе не відсовуватися, і стегно співачки впевнено притиснулося до мого. Аби чимось зайнятися, я підсунув до себе злощасний келих із шампанським. Анжела не звертала на мене уваги, хоча готовий закластися на що завгодно: моя суто кобелівська реакція на неї не могла пройти повз її увагу. Та, мабуть, вона вже звикла до стурбованих і ласих чоловічих поглядів, тому сприйняла мене як чергового прихильника, котрий опинився біля «зірки» й не вірить своєму щастю.

Тим більше, що своїми спробами сказати якийсь тост Коля Кінг-Конг справді всіх утомив – його ніхто не хотів слухати. До Анжели говорили відразу троє: Люська, яка змушена була перехилятися через мене, товстун із хусткою та ще якась жінка в закороткій, як на її ризикований вік, спідниці. Сонцева крутила головою, в результаті не чуючи нічого. Її супутник байдуже спостерігав за цим. Чоловік поряд із ним намагався про щось говорити, пан Сиві Скроні лише кивав.

Режисер зробив ще один ковток із бокала. Затим пальцями зняв з дерев'яних шпажок оливки і для чогось кинув їх у горілку. Потім почав ганяти оливки по горілці пластикового соломинкою для коктейлів, через яку товстун пив сік із льодом. Він не просив – простягнув руку і взяв. Процес повністю захопив Романа.

Нарешті Комарницькому вдалося перекричати всіх:

– Ви будете слухати мене, мать вашу?

– Колю, ти хочеш щось сказати? – поцікавилася російська актриса, ніби щойно вийшла з паралельного світу.

– Так! Так! Я хочу вас познайомити з одним класним мужиком! Ігор Варава! Встань, Ігоре, покажися!

Я ледь підняв зад, ще міцніше притиснувшись стегном до стегна Анжели.

– Оце, люди, Ігор Варава! Найкримінальніший з кримінальних елементів… Тьфу, мать… Журналістів! Кримінальних журналістів! Якби не він, ми б усі тут не сиділи, отак! А якби сиділи, то з іншого приводу!

– Що ж ви такого зробили? – поцікавилася російська актриса.

– Убив вашого коханця, – спокійно відповів я.

Її очі зробилися правильної круглої форми і, здавалося, полізли з орбіт. Я мовчав, насолоджуючись ефектом, а Комарницький тут же все прояснив:

– Зоєчко, це за сценарієм! Він автор, він усе придумав!

– А-а-а, – з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.

– Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!

– Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, – швидше заявив, ніж запитав товстун.

– Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! – Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.

– Чому – мені? Хіба сьогодні не буде концерту?

– Не буде, – розвела руками Анжела. – Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?

Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.

– Ясно, – почув я над вухом ремарку Люськи. – Носика пудрити[1] пішов.

Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:

– Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.

Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.

Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби за мить з'явитися. Тільки тепер це був найсвіжіший кліп Сонцевої.

Чесно кажучи, я не бачив жодного. Але в тому, що зараз усім присутнім показували найсвіжіший, сумнівів не було.

У кліпі використали найсмачніші кадри з фільму «Намисто таємниць», знятого за першою і єдиною книжкою, яку я поки що спромігся написати.

Ролі співачки в моїй історії спочатку не було. Просто для режисера Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з'явився вставний номер із провінційною співачкою.

Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…

– Для задрипаного кабака надто гламурно, – озвучив хтось мої думки.

Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.

– Подобається? – кивнула вона на екран.

– Не знаю, – знизав я плечима. – Наче нормально…

– Класно, – кивнула Сонцева. – Ромашка – кльовий, профі. Кліп піде в ротацію[2] десь за два тижні, ну, перед прем'єрою кіна. Задумка така, фішка…

– Добре, – я не знав, про що треба говорити.

– Добре, – погодилася Анжела. – Значить, ви драматург?

– Журналіст, – я ковтнув ще шампанського. – Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого.

Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…

– Це ж добре!

– Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…

Анжела відкинула рукою біляве пасмо, в її погляді не лишилося нічого від ввічливості – її замінила непідробна цікавість.

– І музику ви не слухаєте?

– Сонечко, він у цьому плані дерев'яний! – вставила Люська.

– Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.

– Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, – жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.

– А як називали?

– Попсою в основному. До речі, давай на «ти». – Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: – Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?

Вона не сказала – «підемо». І це справді була втеча.

Ми діяли, наче партизани-підпільники або радянські розвідники, що мусять відірватися від «хвоста», причепленого гестапівцями або цереушниками (потрібне – підкреслити, ха-ха!). Поки що я не розумів, для чого моїй новій знайомій ця гра, але прийняв її без жодних питань і застережень.

Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.

Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий – просто за барною стійкою, через кухню, і ще один – двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.