Живий звук - Страница 12
Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, – ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з'їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.
Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».
Все сталося так, як я і передбачав.
Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.
Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара – прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».
Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді – відпустити.
– Я подзвоню? – запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.
Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.
Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.
…Озвався Хмара близько дев'ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п'ятниці – і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.
Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров'ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.
Саме за подробицями, яких ніхто не хоче розголошувати, я й почав надзвонювати Хмарі. Коли той нарешті озвався, довго не говорив: «Ти вдома? За півгодини буду». Приїхав, правда, за півтори, втомлений і з дешевим коньяком.
– Де ти взявся на нашу голову, – беззлобно буркнув майор, по-хазяйськи дістаючи і розставляючи на кухонному столі чарки, поки я різав лимон, ковбасу і розкладав на тарілці шматочки недоїженого з позавчора голландського сиру.
– А я при чому?
– Ні при чому, – вмостившись зручніше, Хмара наповнив чарки, свою перехилив, не чекаючи мене, зажував лимонною долькою, скривився. – Можна сказати, всім пощастило.
– Ти поясниш хоч щось? – Я надпив свою чарку лише до половини.
– Для чого я, по-твоєму, приперся? Випити я і вдома можу…
– Не можеш. У тебе атмосфера не та.
– Нормальна атмосфера, – Грузин знову налив собі, тільки цього разу пити не квапився: – Значить, так, Вараво. Я читав, що ти там наплів, тепер давай ще раз, своїми словами, і по порядку. Якого хера ти поперся до цього Боброва?
– Аварія Сонцевої. Хотів, аби її продюсер пояснив, що там могло статися і куди вона гнала. Алкоголю в крові не виявили, значить, щось могло статися. Депресія, наприклад…
– Про такі речі можна розпитати по телефону. Я не в курсі всіх нюансів вашої роботи, тільки займатися такими дрібницями повинен не ти і не сам. Статус не той, Вараво, усе ж похвалю тебе. Значить, у твого візиту мусили бути особисті мотиви.
– Нічого особистого. Я цього Боброва знати не знаю. Про шоу-бізнес, яким він і його підопічна займалися, так само знаю мало. В основному, що там багато підарів і що всі усіх трахають, особливо – продюсери. Примітивні уявлення, але – звиняйте, які вже є. Просто я з тією Анжелою ніби знайомий…
– Давно?
– Навіть не знайомий… Фільм цей, який за моєю книжкою зняли, де головний герой з тебе списаний… Коротше, в цьому кіно є пісня цієї співачки. Ну, я і вирішив зайнятися історією сам, особисто. А той Бобров каже: по телефону розмови не буде, приїздіть до мене, час назвав. Коли я приїхав…
Жестом зупинивши мене, Грузин знову влив у себе вміст чарки, зажував сирком, витер губи тильним боком долоні, закурив, підсунувши до себе попільничку у формі черепа.
– Зажди. Із самим Бобровим не все так просто. Розумієш, труп не кримінальний, і це – добре. Уже за тиждень максимум справу закриють, хоча навіть справи як такої не буде. Передозування, передозняк класичний. На ніздрях – мікроскопічні залишки кокаїну, в шухляді спальні знайдено двадцять грамів білого порошку, ідентифікованого як кокс. Причому – дуже якісний, значить – дорогий. До того ж у нього на згині ліктя – свіжий слід від уколу. Одноразовий шприц і срібна ложка із залишками героїну валялися під ліжком. По повній програмі гробив себе мужик: кокаїн, героїн, ще «колеса» в кімнаті ховав. Чотири пляшки віскі в барі, одна – майже порожня.
– Нічого собі! Слона звалити можна.
– Можна. Наливай, – до забобонів, що не можна міняти руку, Грузин ставився скептично.
Я допив свою чарку, налив по новій. Хмара взяв свою в руку, для чогось глянув через неї на світло лампочки, помусолив пальцями.
– Цей Бобров нам давно відомий. Якось прихопили ми дрібного дилера, і він розколовся, хто є серед його клієнтів. За споживання в нас не саджають, при бажанні можна оформити зберігання. Боброва викликали, провели з ним певну роботу. Що поробиш: не торгує мужик, зберігає з метою споживати… Коротше, був він у полі нашого зору, тільки, – Грузин націлив у стелю вказівного пальця на вільній лівій руці, – два роки тому. Останнім часом у нас про нього навіть забули.
– Що так?
– Зав'язав чоловік. Він і до того два рази лікувався, тільки на цей раз серйозно. За кордоном у клініці лежав, престижній та дорогій. Повернувся, як огірочок. Чистісінький. Схуднув, правда, сивина з'явилася, а йому лише тридцять шість тоді було… Але зізнавався: будь-який зрив тепер може його вбити. Якщо вчасно не рятувати, за тиждень-два ласти склеїти можна.
Я пригадав, як Бобров учора – добу тому, між іншим! – відлучився до сортиру під супровід цікавих очей. Скільки днів, як він зірвався? Два, три, тиждень? Та головне – чому зірвався? Криміналу в його вчинках дійсно не знайдеш, але…
– Які висновки?
– Дивлячись, із ким я зараз випиваю. З другом чи кримінальним репортером.
– Я вже не кримінальний репортер, і ти це знаєш.
– Нехай. Ти ж журналіст?
– А ти – мент. Цілий майор. Нащадок грузинських князів, – для чогось ляпнув я.
– Ось я і хочу зрозуміти, чи можна тобі щось говорити. Як майор міліції я не маю на це права.
– На що не маєш права?
– Помовч. Як нащадок грузинських князів, а значить – людина честі, я не можу приховати відому мені інформацію від друга. Але я не знаю, чи можу я покластися на друга, який працює в газеті і якому платять за виробництво сенсацій.