Живий звук - Страница 10

– О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?

Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало – хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає – раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.

– Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…

– Це я провтикав, – похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. – Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.

– Багато полягло? – ввічливо поцікавився я.

– Змішалися в купу коні та люди, – попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. – Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою – і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… – Комарницький позіхнув. – Сподобалося тобі взагалі?

– Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… – Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам'яті. – Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…

– Сонечка? – Голос Колі стрепенувся. – Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі – не того…

– Того, не того – контакт даси?

– На фіга? – У питанні – жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.

Бо справді – для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.

– Він підходив, поговорити хотів. – Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. – Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.

– Тю, – Коля знову позіхнув. – Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…

– До чого тут Мадонна?

– Ну, нехай не Мадонна, – Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. – Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?

– Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.

– Зараз, почекай. Я теж його напам'ять не знаю… – Комарницький вкотре зітхнув. – О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.

– Тільки мені зараз треба.

– Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.

Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.

Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:

– Алло.

– Це Микола Бобров?

– Так. А там хто?

– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.

– Не пам'ятаю.

– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?

– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.

– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.

– А якщо я – проти?

– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?

– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?

– Преса, – зізнався я.

– Ви стосовно випадку з Анжелою?

– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.

– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.

– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.

– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.

– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!

– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.

– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?

– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…

– Приїду, куди скажете, в мене машина.

– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?

– Усе одно. Кажіть адресу, їду.

– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.

– Нормально. Куди їхати?

Не люблю, коли треба вбивати час.

Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.

Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».

Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат – сто доларів за годину – лімузина.

Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих Наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.

Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…

У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч: