Жити – пити (збiрник) - Страница 9

Коли у мене з'явилися власні заощадження, я, зібравши подруг, запропонувала купити шампанське. Вистачило аж на три пляшки на чотирьох.

Ми сіли на повалене дерево у глибині великого міського скверу. Світило яскраве сонце, довкола височіли сосни, а з-під рясного килима голок пробивалася перша весняна трава. Ми сміялися, жартували і пили шампанське з паперових рурочок, скручених з аркушів зошита. Пити треба було швидко, поки рурочки не розмокли. Я знову пережила неймовірне піднесення. З цікавістю відчувала, як загострився зір, якими чіткими стали барви і звуки. Я розрізняла серед сухих голок кожну зелену травинку, кожну краплю роси, а обличчя подруг і їхні голоси долинали до мене ніби з іншого боку світлового тунелю. Це було незвичайно.

Після третьої пляшки веселощі згасли. І ми якось непомітно розбрелися між деревами, приховуючи одна від одної бажання… ну, просто лягти на ці м'які, вологі голки і трохи поспати.

Пам'ятаю, як довго я добиралася додому, ступала по калюжах, потрапляла в якісь вириті траншеї, наштовхувалась на дерева, що виростали прямо на моєму шляху, і намагалася йти якомога рівніше. З ким такого не бувало – нехай жбурнуть в мене камінь! – додала Катерина, поглянувши на Ольгу.

І та посміхнулась, згадуючи щось подібне зі свого шкільного життя.

– До будинку дісталася околицями, уникаючи транспорту і вже на підході шалено боялася, що мене помітять сусіди. Певно, мій прадід посміявся б з того!

Батьків, дякувати Богу, не було вдома. Я швидко скинула з себе брудні черевики, стала під душ і лягла в ліжко. Думала, засну і все минеться. Але «кидало» мене півночі! Щойно я заплющувала очі, як всередині починалося те, що називається «вертольотик»: в голові крутилися пропелери, нудота одразу підступала до горла, і я шалено боялася, що це буде помічено батьками. Тоді я заприсяглася собі, що цей мій досвід буде першим і останнім.

Власне, до закінчення школи так воно і було. Навіть на випускному пила лише сік, з жахом згадуючи ту ніч.

Веселе і вільне життя почалося в інституті. Там пили майже всі. Коли було сутужно з грошима, купували «Золоту осінь» або яблучний сидр, коли отримували стипендію – розважалися горілкою чи шампанським. Були молоді, здорові… На тлі загальних веселощів зав'язувалися любовні романи, виникало бажання частіше зустрічатися, дуріти, радіти життю, підсилюючи емоції алкоголем.

Я закінчила медичний інститут, пішла працювати в поліклініку. В особистому житті все було невизначено: хлопець, з яким я зустрічалася, кудись зник, потім випірнув з моря життя вже одруженим, а мій новий знайомий не спішив пропонувати мені руку і серце. Не можу сказати, що я сильно переживала з цього приводу. Мені подобалося, що після роботи не треба поспішати додому з кошиками продуктів, як це робили інші. Могла дозволити собі зайти до кав'ярні, з'їсти смачний грибний жульєн, морозиво або тістечко, запивши його бокалом холодного шампанського чи моїм на той час найулюбленішим напоєм – кампарі з апельсиновим соком.

Я була сама, грошей вистачало, та ще й батьки підкидали «на перших порах». Келих вина після роботи став моєю звичкою. Я вважала цю звичку аристократичною. До того часу батьки розміняли кватиру на дві, вважаючи, що я вже доросла, самостійна і мушу влаштовувати своє особисте життя так, як мені хочеться. Я стала незалежною жінкою. І мушу сказати, відчувала заздрість з боку зайнятих буденними родинними справами подруг. Вони час від часу навідувалися до мене. Ми готували щось смачненьке і робили «розбір польотів» під гарні напої і закуски. Потім вони йшли, цілком заспокоєні, до своїх щоденних «мартенів» і я раділа, що мене обходить рутина побуту.

…Той день я пам'ятаю досить добре.

Тисячі днів, що були після нього, випали з пам'яті. А цей чомусь лишився… Тоді, за пару годин до кінця робочого дня, я відчула непомітний поштовх – ніби хтось усередині лагідною рукою перебрав усі мої нутрощі, натякаючи, що непогано було б зараз, саме зараз охолодитися келишком чогось смачненького. Через півгодини поштовх став настільки відчутним, що я, не вагаючись, відлила до мензурки грамів тридцять чистого спирту, розбавила його дистильованою водою (і того, й іншого в лабораторії було повно!) і швиденько випила. Лагідна рука відпустила мої нутрощі, погладивши зсередини кожен орган, кожну клітину. На душі стало легше.

З того самого дня все в моєму житті змінилося. Все стало легше, простіше. Навіщо чекати закінчення робочого дня, якщо можна покращити собі настрій (який, варто сказати, добряче псували деякі пацієнти) тим, що завжди є під рукою? Та ще й безкоштовно?! І якщо «трошки», «на один зуб», тобто ковточок, то це виглядає цілком пристойно.

Я сама не помітила, як зламалася моя філософія щодо «аристократичних» напоїв і я поволі перейшла на розбавлений спирт. А час вживання «ковточка» пересунувся спочатку до полудня, а потім почав мучити чи не зранку.

Я думала, що ніхто з колег цього не помічає. Адже досить непогано навчилася володіти собою. А через півроку мені стало байдуже, що подумають ці «нудні півні і квочки».

І коли мені запропонували перейти на посаду медсестри, а згодом санітарки, я лише зневажливо скинула брови. І зрозуміла, що, хоч програю в грошах, проте у мене є свобода бути собою.

Я швидко давала раду своїм обов'язкам в лабораторії, чудово справлялася з миттям пробірок, стін і підлоги. Чистота там, до речі, завдяки мені була бездоганною. І, закінчивши справи, під вечір іноді залишалася спати на вузькому лікарняному бамбетлі, адже йти додому після випитого вже не хотілося, не було сенсу.

Співробітники ставилися до мене по-різному. Деякі жаліли і навіть покривали мої прогули (таке теж стало траплятися досить часто), інші дивились зневажливо. Але мені було наплювати!

Свою роботу я виконувала вправно, з єдиною думкою: «Ось швиденько приберу і – вип'ю!»

А через рік почалися запої… Не дуже приємна, скажу вам, річ…

Бувало, протримаюсь пару тижнів, а потім беру відгули, накуплю дешевої горілки і заляжу вдома.

Звісно, в дні абстиненції я часом думала про те, що з усім цим треба закінчувати, докоряла собі, божилася, що скоро почну нове життя. Але це були лише тимчасові настрої. Без випивки я сумувала, впадала в ступор, відчувала щохвилинне роздратування, нервувалася, ненавиділа світ. Щоби радіти, мислити і бути собою, мені треба було так мало – усього одна чарка. Ну, дві… три…

Про те, що я хвора, мені прямо сказала моя колишня однокласниця. До речі, та сама, з якою

Ірен Роздобудько 68

ми розпили шампанське в міському сквері. Вона приїхала у відрядження з іншого міста, в якому жила зі своєю родиною, і я радо прийняла її.

Думала, ось наговоримось, назгадуємося, насміємося! Вранці накупила смачненького, щоб разом поласувати під вечір. Але…

Але з роботи приповзла ніяка, відмахнула подругу рукою, попрямувала до туалету, а потім завалилася на ліжко так, як була, і так, як звикла, – в одязі і взутті.

«Тобі треба лікуватися», – сказала подруга вранці. Я оскаженіла! Закричала, що, якщо захочу, зможу не пити. Але це мої справи! «Якщо ти кажеш саме так, – сказала подруга, – це означає, що дійсно – пора. Адже жоден алкоголік не визнає себе хворим! Ніколи і нізащо. Якщо ж настане день, коли ти це визнаєш – то буде твоїм першим кроком до іншого життя. Але вибір за тобою…» Вона зібрала речі і поїхала. Ми були інші. Ми були з різних планет.

Але, скажу відверто, я думала над її словами.

Як годиться, в призначений моїм внутрішнім чортиком час, я пішла в запій. Мов човен у плавання. З гордо піднятою кормою і з піратським прапором на щоглі.

А через тиждень, тяжко виходячи з хвиль мого моря, я поглянула на себе в дзеркало.

І жахнулась: мені лише двадцять дев'ять, а на мене дивилася сорокарічна жінка з вимученим обличчям, яка не виглядала ані щасливою, ані господаркою своїх бажань. Вперше, старанно розбиваючи слова на склади, я вимовила: «Ти – ал-ко-го-ліч-ка. Ти – хвора».

Але кинути пити самостійно не змогла.