Жити – пити (збiрник) - Страница 4

Або Ірка отримувала більшу зарплату, такі шалені гроші, яких ніколи йому не дочекатись. Навіть у кращі часи. Будь-який успіх Ірки сприймався ним як виклик, не її перемога, а насамперед його, Сергійовича, поразка. Донька наслідувала його фах, також стала хіміком, захистилася, потім подалася в комерцію, потім розробила свою систему біологічних добавок для накачування м'язів різним качкам, що було, йой, як до речі у 90-ті (рекетири, спортсмени, мачо – багата Ірчина клієнтура) і не зрадило в двохтисячних. Ірка постійно розвивалася та отримувала прибутки. Сергійович пив ще й через це.

Механізм пияцтва Сергійовича був невибагливий і міг запуститися від чого завгодно, обійшлося без високих хімічних технологій, котрі якраз і вивчав Сергійович все своє тверезе життя.

Він почав пити (і відразу було ясно, що він алкоголік, а не пияк), коли вийшов на пенсію. Тоді він придбав садибу, маленьку та занедбану, щоб виїжджати на зимову рибалку, селище знаходилося біля Десни та відомих щучих озер, і було де гріти старі кістки, щоб не спати в наметах або в холодній машині. Він не знав і не міг нікому пояснити, чому почав пити: від болю, від суму, від невиправданих очікувань (він сам не знав, якими вони були, його очікування), від непридатності, власної нереалізованості, від того, що почувався самотнім, що вмів говорити, але не вмів висловлювати свої почуття, ніхто того не знає.

Донька час від часу намагалася з'ясувати, що йде не так, що пішло не так, в чому справа. Ірка розглядала кожну людину, як вправний та ясний механізм, котрий людина здатна або пильнувати самотужки, або налагодити його, або дати змогу іншим втрутитися та довести до ладу. Ірка виросла прагматичною. Вона всім підшуковувала місце, заняття, мету. Всьому знаходила пояснення. А коли не виходило – казилася, ходила квартирою як загнаний мисливцями вовк, котрому хоча б душу вивільнити за червоні прапорці – і то вже щастя.

Але Сергійович нічого їй не казав (насамперед тому, що не знав, що повинен сказати), не звик з нею розмовляти, він звик слухати самого себе, свої внутрішні переживання, а Ірка була дуже гучною, могла перебити то все одним словом, замахувалася правою рукою та рубала чужі слова у повітрі, як зарозуміла царівна голови, жестикулювала; він зіщулювався і злився, не міг витримувати її сили.

Ірка намагалася з'ясувати причини пияцтва в наркологів, котрі її відчайдушні закиди сприймали з покірністю стіни, об яку б'ється невгамовний м'яч. Говорили банальні речі, ділилися припущеннями і щоразу закінчували, що це «щось психологічне». Ірка і сама знала, що це щось психологічне, вона такого не витримувала, вона любила закони, закони фізики більше за правові. «Щось психологічне» її бентежило, нервувало та дратувало.

Ірці потрібна була певність. В усьому. Коли вона не віднайшла цього в своєму чоловікові, відразу розлучилася. Без зайвих пояснень, хоча якби він дуже того вимагав – то отримав би все це розкладене за пунктами та пріоритетністю. Чоловік Ірки також був «щось психологічне».

Її донька, Катруся, ходила до третього класу, мешкала у свекрухи. Після розлучення Ірка переїхала до батьків, але не захотіла забирати з собою малу, переводити до іншої школи. Не хотіла змінювати ритм Катрусиного життя, наче він вже не був змінений. Батько Катрусі подався до Італії, мати переїхала в інший район, залишилися бабуся, бабусині котлети та стара школа. Надійні стовпи Катрусиного дитинства.

Мала поступово впускала в своє серце відчуття сирітства разом із сирітськими маніпуляціями. Коли вона приїздила в гості до Ірки, вона це називала «гості до іншої бабусі», приносила з собою фруктове «гумкове» дихання та вираз обличчя, який хіба що міг свідчити про те, що вона всім робить послугу і нікому не збирається пробачати. Особливо Ірці. Втім, Ірка того туго-послуговування не приймала близько до серця, бо це також було з серії «щось психологічне», тільки цього Ірці й бракувало. Вона накачувала доньці цікавих мультів та кіно, завжди дарувала книги, про всяк випадок фломастери та фарби (бо не знала, чи продовжує Катруся малювати чи закинула це), вчила комбінувати одяг та методично перевіряла німецьку. Ірка вважала себе нормальною мамою.

Серце дружини Сергійовича стискалося щоразу, коли вона дізнавалася, що він знову розпочав пиячити. Вона зіщулювалася і перетворювалася на стареньку з радянських стрічок про війну, яка отримує похоронку на сина.

Спочатку вона довго не могла повірити, що це відбувається саме з ними і її можуть назвати дружиною алкоголіка. І це було зрозуміло, адже все подружнє життя вона прожила з чоловіком, котрий випивав тільки на урочистих подіях та по маленькій чарочці (або ковток з фляжки) на рибалці, а на старість з'ясувалося, що вона має перетворитися на соціального працівника, котрий щодня має справу з пияками, безхатченками та іншими сморідними істотами. Це її вбивало. Вона була витривалою та інтелігентною людиною, викладачка університету, з роботи пішла набагато пізніше за чоловіка (Сергійович не подарував рідній державі жодного робочого дня після того, як отримав пенсійні можливості) і сподівалася на спокійну старість, усвідомлюючи, що донька завжди буде трохи дратувати її сильною вдачею, онука буде радувати просто своєю наявністю, а Сергійович принаймні не заважатиме. Але цього не сталося.

Вона довго думала, за що це їй таке горе. Вона нікому не завинила, ані людям, ані Богу. Чому ж її чоловік не вгамується? Вдома завжди все є, ніхто від нього нічого не вимагає (якось не звикла вона до чоловічої підтримки, батько загинув під час Другої світової; брат був слабким, цікавився хвойдами і не любив брати на себе відповідальність; Сергійовичу також було зручніше, коли домом, побутом, родиною опікувалася вона), великої любові та тепла немає. Але того не було й на початку, хіба так буває не з усіма? Як це взагалі сталося? Жили нормально, можливо, трохи відсторонено, але відпустки проводили разом, в хворобах та радощах одне одного підтримували, доньку виростили, онукою милувалися…

Згадала, що не знала його родичів, хіба що матір, котра лякала її гучним голосом та бурхливими емоціями (можливо, тому Сергійович не міг чути Ірки, бо вона нагадувала йому матір), а може статися, що це генетичне, що він просто не міг не пити?

Відчувала сором за чоловіка перед людьми, перед родиною, перед собою, перед ним самим. Не розуміла вона, як він може перетворюватися на це витрішкувате опудало. Очі чоловіка, світло-блакитні та проникливі, ставали круглими та дурнуватими, як у кошенятка, що пізнає світ.

Її сором тхнув. Сумішшю перегару, немитого чоловічого тіла, сечі та невипраного одягу. Сергійович ніколи не був чепурним, він мало пітнів, можливо, тому що завжди мав сухеньке та худорляве тіло, можливо, свою роль відігравала знищена щитовидка, завдяки цьому він не ставав вщент сморідним. Але він рідко мився, часто виглядав недоглянутим (і це не через провину дружини, котра втомилася прати та прасувати, нагадувати та обурюватися; і не через доньку, яка постійно купувала новий одяг, що він складав акуратними стопками до шафи і беріг невідомо для чого). Коли він пив – переставав себе відчувати соціальною істотою, тому всі вихлопи організму осідали на ньому, як отруйні випари на колгоспні поля. Вбивали все живе, що в ньому дихало.

Сором був спорідненим зі страхом.

Дружина почала приглядатися до доньки, чи, бува, та не п'є. Ірка інколи поверталася п'яна, але розмовляти з нею завжди було важко, всі душевні розмови Ірка зводила до логіки, а у логіці її матір була не сильна. Останнім аргументом Ірки було таке: «Облиш мене, в мене важка жіноча доля», – після цього Ірка акуратно знімала одяг, розвішувала на плічка, крокувала до ванної кімнати, як військовий, рівно тримаючи спину та чітко переставляючи ноги, а потім вкладалася і спала з невинно-блаженним виразом на обличчі. Дихання її було рівним та не обтяженим муками совісті. Матері залишалося тільки тривожитися та інколи плакати цілу ніч, жалісно скавулячи.

Сергійович не усвідомлював, наскільки змінюється, не любив і не хотів про це думати, аналізувати, відмахувався і ставав агресивним, хоча агресії напідпитку не виявляв. Ірка вже з двох слів телефоном могла зрозуміти, що батько п'є і навіть скільки це триває діб. Бо він брехав, що в нього все нормально, і обурювався, коли зухвала донька йому не вірила.