Жаданi пороги землi - Страница 62

І знову стеля медичного відсіку, знову погляд Левського, але цього разу якийсь відчужений, колючий, а в дверях Радж, але з операторами М’боу і Спареллі, а у тих в руках гірничі лазери, я дивлюся на них і нічого не можу збагнути, втім, і не намагаюся особливо, тому що млість ще не зовсім минулася, але якесь тривожне відчуття підкидає мене пружиною на ліжку і, мов по команді, скидаються лазери в руках операторів, і їхні обличчя теж насторожено-відчужені…

— Що відбувається?! — я не впізнав власного голосу.

— Ти арештований, — холодно сказав Радж.

— За що?

Замість відповіді Радж кивнув Левському. Той підійшов до комп’ютера. Засвітився екран. На ньому — контур людини. Лише контур, і більше нічого.

— Що це? — не розуміючи, спитав я.

— Ти, — сказав Левський. — Твій рентгенівський знімок.

— Хочеш сказати, Свен, що у мене всередині нічого немає? І в голові теж? — не зважаючи на драматизм становища, я посміхнувся.

— Саме так, — відповів лікар без тіні посмішки.

— Гадаю, ви, однак, поясните, що це означає? — звернувся я роздратовано до Раджа.

— Ні. Відповідатимеш ти.

— Що саме?

— Хто ти такий насправді?

“Вони остаточно збожеволіли, — подумав я. — Космічна шизофренія. Усі довкола злочинці, навіжені мракобіси, шпигуни; тільки космоніти знають правду Всесвіту”.

— А ви як думаєте? — запитав я по змозі спокійно.

— Думаємо, — сказав незворушно Радж, — що ти інопланетянин. Справжнього Арта дель Ура або знищив, щоб прибрати його подобу та місце, або віддавна дієш під цим іменем.

Давно я так не реготав. А коли опам’ятався, спитав, втираючи сльози:

— Навіщо? Навіщо мені це потрібно?

— Вітан, — сказав Левський. Оператори кивнули. Радж лишався незворушним. — Кожна цивілізація могла б лише мріяти про таке. Хто не захоче запалити свою зорю?

— А чи не забагато таких бажаючих у Сонячній Системі? — обережно поцікавився я. — Інтрига й так доволі заплутана. Навіщо ускладнювати її міфічним інопланетянами?

— Не міфічними, — сказав Радж. — Дозорці з ними заодно. Всім відомо.

— Ну, не всім, — заперечив йому Левський. — Тут інше, Арте. Відеоконтроль. Бачили, як ти відкривав двері ангара, коли Хана починала стартувати. Хотів її остаточно доконати?

— Ви бачили моє обличчя?

— Ні, — сказав Радж. — Щось подібне, — він кивнув на екран. — Але ми всі були на робочих місцях. Крім тебе. Ти штовхнув Хану на самогубство. Вбивця!

— Я був на пульті зв’язку! — вигукнув я. — І також… — але затнувся, зустрівшись з іронічно-недовірливими поглядами членів екіпажу.

Раптом я згадав: спіральний браслет, знайдений біля шлюзу!

— А як на рахунок речових доказів?

Космоніти перезирнулись.

— Ну-ну, — сказав Левський. — Показуй свої докази.

Я тріумфально закасав рукав і моментально згас. Прикраси не було. Лише тоненька червона смужка, як шрам чи слід від удару дротом.

— Жарт, — сказав я стомлено. Що їм тепер поясниш?

— Не з кращих, — сказав сухо Радж. — Бачу, розмови не буде. Левський, хай він полежить до приходу крейсера. Віддамо цього… суб’єкта оонівцям. Він нас і помирить — з Землею і Космофлотом. Тимчасово. Треба якнайшвидше рушати в Космос, доки вітан у наших руках. А дурні нехай чекають, доки в Систему прийдуть оці, — він зневажливо кивнув на мене.

Я хотів ще щось сказати, але в цю мить почулось “пом!” пневматичного шприца. І я занурився у м’яку темінь забуття.

Однак з великим здивуванням відчув, що прірва безтямності не пускає мене, виштовхує на поверхню, нагору, до свідомого стану. Я роздивився довкола крізь примружені вії. Оператори пішли. Радж теж десь подівся. Левський сидів перед комп’ютером, спиною до мене, розв’язував якусь логічну задачу, судячи з миготіння екрана.

— Увага, — сказало радіо голосом командира Діксона. — На підході крейсер “Європа”. Команді забезпечити пеленг. Бортінженеру підготувати шлюз м’якої стиковки. Решту тримати відкритими для десанту комісії ООН.

— Левський, — сказав той самий голос. — Що відбувається?

Лікар здивовано підвів голову. На порозі медичного відсіку стояв Діксон.

— Самі знаєте, — нерозуміюче мовив лікар. — Радж казав, що погодив з вами акцію…

— Усе змінилося, — уривчасто сказав Діксон. — Ніхто не сподівався на таку швидку реакцію ООН. Дель Ур їхній агент. Негайно відпустіть.

— Але Арт приспаний, — заперечив Левський. — Це дуже сильний засіб, командире. Дель Ур швидко не прокинеться.

— Ви переконані? — іронічно звів брову командир.

Левський вчув у його тоні щось підозріле, підійшов до мене. Я затамував подих, а коли він нахилився нижче, загарчав і по-вовчому клацнув зубами. Левський відскочив, наче у нього хлюпнули кислотою. Діксон зареготав.

— Браво, Арте. Левський, наївно було думати, що його не застрахували від подібних ситуацій. Розв’яжіть.

Лікар підкорився наказові, рухаючись, мов сомнамбула,! не зводячи з мене здивованого погляду. Коли він повністю відстебнув пластикові манжети, якими не знати коли встиг припнути мене до лікарняного ліжка, я підвівся і, не дивлячись ні на кого, пішов просто до виходу. Діксон не зупиняв мене. Я фізично відчував, як свердлить спину погляд Левського, але з мене вже всього було досить. Навіть спати перехотілось.

У коридорі стояв гамір, пробігли якісь незнайомі у формі ООН, не звертаючи на мене уваги. Я пішов до пульта зв’язку. Хана навчила Землю викликати без ретрансляторів. Зараз наберу Раду Космофлоту, Раду ООН, школу пілотів — усіх, кому я завдячую нині таким собачим життям… кого там ще, лікарів з “Селени-2”… і скажу їм усе, що про них думаю, в кращих стилістичних традиціях свого століття.

Кмітливість і реакція, однак, помітно ослабли. Переступивши поріг пульту зв’язку, зметикував: двері мусили бути запломбовані. Отже, всередині хтось є, от тобі й маєш: зараз усе може початись спочатку.

Це майнуло у свідомості, доки я переступав через поріг, а тіло вже реагувало: напружилося і, повертаючись, кинулось всередину-вбік від лінії можливого нападу. Я застиг у кутку, підвівши руки в бойову позицію.

— Старший?.. — пролунав знайомий голос. — Це я, Арсен соль Гріссом. Учитель Кайзерлінг взяв мене з собою. Сказав, що ви працюватимете зв’язківцем, а я стажуватимусь на спостерігача. Відеолист передав. Він зараз дуже зайнятий, ось я й прийшов сюди. Коли помітив пломбу, вже пізно було, двері відчинилися. Що тепер буде?

Я поволі опустив руки. Оце так ситуація! Спритник Кайзерлінг. Нав’язав мені в критичний момент хлопчиська (сам напросився!) і водночас доукомплектував екіпаж. Знав, що у мене суміжний фах. Психолог клятий. Відчув, що я ладен рознести все на друзки, і швиденько скував мене почуттям відповідальності за молодшого. Вчасно, нічого не скажеш.

— Привіт, Арсене, — сказав я якомога спокійніше. — Вітаю на борту “Аякса”! Перший раз на станції? Задоволений?

— На такій — уперше. Працював на учбових, але здебільшого поблизу Місяця. Я дуже радий, старший. Такі відчуття, щось неймовірне… — він засоромився і замовк. Я раптом побачив, який він молодий — формений комбінезон Космофлоту додавав статечності, однак вона враз зникла, коли соль Гріссом зашарівся. Теж мені, спостерігач…

— Ти гадав, що зустрінеш нарешті посланця іншої галактики? — підбадьорливо спитав я. — Не треба цього соромитись. Така у нас, спостерігачів, робота — сподіватись на неймовірне. А зараз іди до Кайзерлінга, скажи, що я перегляну відеолист, а потім трохи спочину і сам прийду.

Арсен соль Гріссом розуміюче кивнув і, намагаючись ступати твердо (є тут, одначе, якась невловима різниця в тяжінні порівняно до земного), вийшов з відділення зв’язку.

Я взяв зі стола маленьке рубінове кружальце, підкинув, як монетку, накрив долонею. Так, бавлячись. Загадувати нічого. Опустив його у проріз для відеолистів, сів у своє крісло… Ну. хто там з’явиться на екрані? Малоймовірно, щоб Кайзерлінг. Він тут, і я нікуди не подінусь. Тож хто там?.