Жаданi пороги землi - Страница 56

Музей імені Альберта Швейцера виглядав як традиційний африканський “тсонг” — приміщення нарад та обрядів. Височенні тонкі колони підпирали круглий дах. Різьблені черепахи і ящірки прикрашали вісім входів, по числу головних племен регіону.

— Як ти тут орієнтуєшся? — запитав я дель Корна. — Всі ж двері однакові.

— Не зовсім. Бачиш, маска антилопи? Це відділ живопису. Найдавніше африканське мистецтво. Вважалося, що антилопа концентрує в голові велику життєву силу. Носій такої маски був захищений від зла. Не бійся, ти не заблукаєш. Гід проведе. В музеї зараз відкривається нова експозиція. В тому числі й картин Рути.

Двері відчинилися. Звідкись збоку викотився сторож — масивна світло-зелена тумба з довгими лапами нікельованих турнікетів.

— Приходьте завтра, — монотонно повторював він.

Після кожної фрази, мовленої синтезованим баритоном, чувся тоненький писк — дефект запису. Здавалося, що робот з чемності стримує гикавку.

Сто років гідові, не менше. Навіщо тільки тримають цей брухт? Я перестрибнув через тумбу і, доки робот загрозливо розвертався, перемкнув його на браслет. Потім сів на тумбу верхи і владно повів рукою. Робот покотився у вказаному напрямку.

Обабіч пропливали теракотові фігурки з землі Нок, бронзові з Іфе та Беніну, золоті з Гани та Акану. Я бачив малюнки догонів, бушменів, йоруба, трони та столи вождів, коштовні берла й оздоблені парасольки — символ влади. Так можна було їздити цілодобово — кімнат й зал було без ліку. Нарешті я здогадався подати сигнал, робот заволав своє “приходьте завтра” на повну потужність, аж залящало у вухах.

Рута Соммерс не вийшла, а з’явилася, немов ожила одна з прекрасних статуеток музею. Невисока, тендітна, вона успадкувала кращі риси своїх далеких предків з Північної Америки та Африки.

Соммерс. Чорний Сарторіс казав — прізвище моєї матері теж було таким. Звідки…

Вона урвала мої роздуми прозаїчним:

— Привіт, Арте. Ти, звичайно, не можеш увійти, як усі люди.

А на що я, власне, міг розраховувати? Що Рута кинеться в обійми зі сльозами радості на очах? У кожного свої турботи. Але в голосі не було роздратування, лише подив і приязнь.

— Привіт. Працюєш? Я перебив?..

На ній був полотняний комбінезон зі слідами свіжої фарби. Не дуже економно для такої роботи. Але вона, скільки пам’ятаю, ні на чому не ощаджувала.

— Пунктуальність тобі не пасує. Ну, ходімо до ліфта. Та злізь же, нарешті! Сторож, між іншим, експонат.

Я спробував узяти її за руку. Рута відсторонилася.

— Ти як, у гості чи агітувати? Якщо друге, то можеш зразу забиратися. Нудить від вас, розсудливих. Щодня ходять. Браслет одягніть… медичне обстеження пройдіть… а чи не хотіли б ви… а чи не пішли б ви… — Вона рвучко відвернулася. Нерви у неї вочевидь були не в порядку.

— Руто, я фахівець по інопланетянах, а не по жінках, — я намагався розрядити атмосферу, перевести все на жарти.

— От і доповіси, що встановив зі мною контакт третього рівня. Аудіо-візуальний. Можеш навіть доторкнутися.

— О, це вже прогрес! Десять секунд тому я й не мріяв, Якщо розмова піде так і далі…

— Не піде, Арте. Облиш свої дотепи. Ти в школі був блазнем, і “Аякс” тебе не виправив.

— А в тебе, пригадую, направлення було на Юпітер? То як, там виправлення здійснюють радикальнішими засобами? Тому й чкурнула на Землю? — я намагався бути по можливості коректним, але не Руті вчити мене витримці і принциповості. — Кинула Улафа? Що ти знайшла тут, на цій музейній планеті? Голос предків? Дух протиріччя?

— Все одно не зрозумієш, — вона, здавалось, чекала цього питання. — Такі відчуття космонітам навряд чи знайомі.

— Я не космоніт. Спробуй, однак, пояснити. Що це?

— Ніхто з вас не може збагнути, що земна категорія мислення не придатна для ужитку поза Землею.

— Чому?

— Там немає нічого, нічого… — прошепотіла Рута, її зіниці раптом розширились. — Порожнеча. Там усе безмірне. І ти сам — ніщо…

— Щоб не губитися, потрібно бути особистістю. Космос — тільки для сильних.

— Ні, Арте. Він — для нелюдей. Ти в цьому ще не переконався? Я це вже відчула. Подумай логічно: якби — для людей, навіщо така сила техніки? Ні, любий, техніка в Космосі — все, людина — ніщо.

— Раніше ти вважала інакше…

— Це Улаф вважав інакше. Я ж маю право на власну точку зору.

— Після того що з ним трапилося? — докірливо кинув я.

— Ще раніше, — Рута відповіла на диво спокійно. — Спочатку він був земним, а потім проріс космосом. Як картопля у вогкому льосі… Знаєш, вона росте крізь усе, що трапляється на шляху. Я не хочу, щоб крізь мене будь-що проростало.

— Навіть майбутнє?

— Навіть майбутнє, — твердо відповіла Рута.

— Ти непослідовна. Жінка завжди творила майбутнє через своїх дітей. Це її обов’язок.

— Продовження роду? Біологія допомагала жінці звільнитись від таких примітивних турбот. Це там, у космосі, для вас, напевне, єдина втіха. А я хочу бути вільною. Хочу повернути собі земні, справжні відчуття. Хіба ти на “Аяксі” не відчуваєш ущербності?

Я усміхнувся. При моїй підготовці? Втім… Але це її не обходить.

— Аж ніяк, — відповів, намагаючись надати інтонації максимальної вірогідності.

— Це тому, що ти сам — ніякий. Тільки не поспішай ображатись. Як точка рівноваги на терезах. Довкола пристрасті, а ти для інших нульова точка відрахунку. Такі раби крайнощів, як я, на це не здатні. Усі сильні потребують тебе, як повітря, бо на твоєму тлі вони — герої, байдуже, ліві чи праві.

— Дивачка, ти прагнеш свободи, а стала рабинею власної догми. Гадаєш, що відмовилась від браслету — і вже вільна від суспільства? Від космічної епохи?

— Арте, а ти? Хіба не відчуваєш — цивілізація відірвала тебе від Землі, кинула між космічні жорна, як інших. Віра в духовну значущість своєї праці стає якимось банальним поняттям. Спеціалізація руйнує споконвічну цілісність душі. Чим більше людина віддається космосу, тим вона байдужіша до решти людства. Хіба не відчуваєш, що наш світ має шанс стати негуманним?

— Будь-яку мораль легше проповідувати, аніж обгрунтувати, — сказав я. — Твоє апокаліптичне бачення світу сталося через трагедію Улафа. От справжні причини втечі сюди! Вернись у космос, Руто. Борись, доводь, відстоюй свою точку зору. Хибність подібних поглядів у тому, що вони відірвані від дійсності. І багато в чому проходять повз факти. А відтак — просто “слова, слова, слова”. Я хотів тобі розповісти дещо, можливо, порадитись — але бачу, ти сама потребуєш допомоги. Повернись у космос.

— За чим ти прийшов сюди, Арте?

— За тобою, — несподівано для себе сказав я, і це була більша половина правди. Здається, я продовжував її кохати.

— Але ми на різних крижинах, і течія розносить їх. Шкода.

— І мені. Але у космосу також є своя переконуюча невизначеність, яку тобі треба відчути. Краще на “Аяксі”.

— Символічна назва. Перший день бою між Аяксом та Гектором закінчився безрезультатно. Зовсім яку нас з тобою.

— Аякс був сильним і прямодушним, — сказав я. — Він завжди керувався поняттям честі.

— Самолюбство, — сказала Рута. — Коли греки присудили обладунок Ахілла не йому, а Одіссеєві, Аякс сприйняв це, як ганьбу для себе. У відповідь він хотів занапастити грецьке військо. Подумай, чого вартий твій “Аякс”. Від минулого у мене залишився лише ти. Шкода віддавати минуле порожнечі… Навіть якщо воно не зовсім вдало склалось. Ходімо, покажу свої малюнки. Можливо, вони скажуть переконливіше?

У невеликій кімнаті з денним освітленням на трьох стінах висіли картини. На четвертій, біля входу, — фотознімок Рути.