Жаданi пороги землi - Страница 52

Вестибюль інформу втілював ідею раціонального в дизайні. Замість чергових біля входу осклілі погляди телеоб’єктивів. Велика білостінна зала, ліворуч і праворуч прозорі кабіни ліфтів, на стінах стрілки вниз-вгору, індекси відділів.

Посеред зали чималий, в людський зріст, комп’ютер-інформатор з екраном типу “торшер”, схожий на гігантський білий гриб. Треба глянути, на якому поверсі розташувався Чорний Сарторіс.

— Облиште пульт, Арте, Сарторіса тут немає, — сказав тихий голос за спиною.

Я круто повернувся з не вельми привітним виразом обличчя. Маленький чоловічок у білому одязі приязно посміхався і злегка церемонно вклонився. Він ледве сягав мені до плеча. Незнайомцеві було на перший погляд років шістдесят щонайменше. Жодних відзнак, які свідчили б про його чин. Тільки куртка з довгими рукавами, що для тропіків невластиво.

— Він викликав мене, старший, — сказав я, звернувшись про всяк випадок до нього за статутом.

— Це я викликав тебе, Арте. Бажано, щоб Сарторіс Нгама дізнався дещо пізніше про нашу зустріч.

З цими словами незнайомець вклав мені в руку холодну й важку кульку. Тобто самого руху я не бачив, просто відчув щось у долоні, і зауважив, як трохи ворухнулось праве плече несподіваного співрозмовника. Я збагнув, що це прилад Мемо — він здійснював запис, який зчитували лише спеціальні комп’ютерні приставки, й гарантував збереження інформації, навіть якщо кульку помістити під струмінь плазмового генератора. Але їх ніколи не виносили з місць зберігання через унікальність записаних відомостей.

— Я взяв це з архіву, — маленький незнайомець з притиском вимовив останнє слово, і я зрозумів, що йдеться не про якийсь там архів, а саме про легендарний Архів Космофлоту, де законсервовано те, що людський розум поки що не в змозі осягнути.

— У нас мало часу, Арте, — нагадав незнайомець. — Ще оце.

Знову невловимий для ока рух, і на моєму рукаві засяяла срібна голочка. “Дзень” — тихо й протяжно озвався до неї браслет. Тут я помітив, що у незнайомця браслета нема.

— Настроєно на архів, — сказав незнайомець. І зник. Лише після цього у мене немов пелена спала з очей, і я згадав, що бачив його раніше. На фотографіях, у відеохроніці. Звичайно! Дозорець Дай Конг!

Почулося легке дзижчання ліфта. Я швидко побіг вздовж стіни. В одному місці браслет задзвенів голосніше. Я уважно глянув під ноги: так і є, ледь помітна щілина між підлогою і плінтусом. Провів по ній браслетом. Замасковані під частину стіни двері повернулися довкола осі й відхилилися вглиб, у підземелля. Браслет сигналізував усе частіше й виразніше.

Я ступив у короткий тунель, штовхнув овальні двері і швидко відстрибнув, ледве не заплутавшись у густому синтетичному ворсі килима. Плита вдарила об килим, спружинила, повернулась і вже повільно відійшла вбік. Невтаємниченого такі двері вминали у ворс і тримали, як у мишоловці.

Так, далі звичний набір сюрпризів. Сходинка за порогом вела у темряву. Інтуїтивно відчув, що внизу басейн із в’язкою рідиною, вчасно відхилився вбік, встиг прогнутись і кілька метрів проїхав по гладеньких кахлях, мов літак без шасі. Ну, ніби минулося. Браслет засвідчував, що рухаюся правильно. Отвори, ніші, стіни цегляні, кладка двадцятого століття, вертикальна легка драбинка… Стоп. Масивний люк, старезний, як і самі стіни підземелля. Але у нього врізано новенький цифровий замок. Ну, ось і все. Але… Стривай-но, браслет працює як передавач, на частоті “швидкої допомоги”. Якби я знав код, набрав би його на браслеті, і від резонансу замок спрацював би.

На замку чотиризначна цифра. Напевне, це не просто набір знаків, а якийсь символ, істотний для господарів Архіву. Хто вони? Спільники космонітів відпадають, вони принципово не стали б тримати Архів на Землі. Традиціоналісти завжди суворо дотримують правила статуту Космофлоту.

Отже, залишаються ті, хто тісно контактує з ООН. Меншість, що дотримується чіткої позиції, — геоцентристи. Яке число для них могло б стати магічним? Напевне, рік; літочислення Землі, напевне, єдине, що лишилося без змін на планеті. Який? Символ початку чи кінця чогось?

Є такий рік — дві тисячі шістдесят п’ятий, коли відкрито астероїд Аякс, коли з розвитком вітанової технології припинилися відкриття в усіх інших галузях науки. Я пройшовся нігтем по цифровому сегменту браслета і затримав дихання.

Через якусь мить у вухах зашуміло, я зусиллям волі стримував дихання, і це ставало дедалі нестерпнішим. У зап’ястя вколов електричний розряд-браслет намагався привести мене до тями. Ще тридцять секунд — і він передасть сигнал. Резонанс… Повинен… Повинен…

Мов крізь товщу долинуло глухе “клац”. Я виграв.

Підлога тут, нагорі, краща, як у підземеллі, — вона всіяна твердими пуп’янками, щоб, бува, не послизнутись. Дбайливо. Навіть прохолодно. Не більше п’ятнадцяти за Цельсієм. І світло сонячне.

Одна із стін, власне, і була Архівом. Навпроти неї — комп’ютер старезної моделі. Таких уже хтозна-скільки часу не випускали. Для того щоб сполучити його з пристроєм мемозапису, треба добре потрудитися. Однак не полінувались.

Рій рубінових вогників на стіні позначав місця зберігання мемозаписів. Один індикатор не світився. Насилу розтуливши затерплі пальці, поклав важку кульку у приймальний пристрій.

Комп’ютер ковтнув кульку, але екран залишався сліпим. Щось не спрацювало. Оле влип! Повертатись звідси — ще більше безглуздя, аніж приходити сюди. І голочка десь зникла з рукава куртки, ніби випарувалася. Сорому не оберешся, якщо можна буде відбутись самою лише ганьбою.

Єдиній людині я міг би зараз довіритись. Але вона вже не була людиною у звичному розумінні слова. “Поглянь, там, над об’єктивом, код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі”. Можливо, це й краще, що він — такий… Я зітхнув і викликав Улафа дель Корна.

— Привіт, — сказав браслет голосом Улафа. — Що, мучишся біля комп’ютера? Переведи зображення на великий екран.

— Не працює, Улафе. Тому я тебе й викликав.

— Це неможливо! Усі комп’ютери лагодяться автоматично і вмить. Де ти перебуваєш?

— В інформаційному центрі. Точніше, в його підземеллі.

— Що ти верзеш, я знаю всі комп’ютери інформу. Такої шафи навіть у музеях уже не побачиш.

— Улафе, це Архів, — сказав я і обвів довкола рукою з браслетом.

— Почекай хвильку.

Екран комп’ютера спалахнув, і Улаф з’явився на ньому у цілком людській подобі. Я знав, що це синтезований образ, як у відеогрі, але серце однаково тьохнуло. Улаф незадоволено похитав головою. Його вилицювате обличчя з вольовими рисами вікінга скривила гримаса.

— Старий, хтось заблокував цю шафу. Просто відключив одну з систем.

— Ти міг би її замінити?

Улаф переможно посміхнувся.

— Я п’ять таких шаф можу замінити. А що ти забув у Архіві? Зауваж, я не цікавлюся, як сюди потрапив.

— Дякую, — в тон озвався я. — Допоможи прочитати мемо-запис.

Улаф насупив солом’яні брови, потер перенісся пальцем — знайомий жест, який означав найбільший сумнів.

— Ніколи не любив встрявати в чужі справи. Але схоже, там щось конфіденційне, га? А коли заб’є тривога, що накажеш робити? Між іншим, не виключено, що Архів у таких випадках приречений на ліквідацію. Ти про це подумав?

— Авжеж, — сказав я, хоч це була чистісінька брехня. — Зроби ось що. Коли здійметься біганина, зв’яжись з Сарторісом Нгамою, і натякни йому, що я в Архіві.

— З Чорним Сарторісом? Він тебе на пил зітре за таке! І мене разом.

— Нічого він не зробить. Навпаки. Підозрюю, що Сарторіс до Архіву причетний. Знаєш, хто мені поміг сюди дістатись? Дозорець Дай Конг — старий приятель Сарторіса Нгами.

Улаф присвиснув:

— Отакої! У тебе там, бачу, гра не на жарт, якщо оживають привиди і міфи. Бракує тільки зелених чоловічків на НЛО. А може, хутчіш тікай звідси? Я спробую вивести.

— Коли це Космофлот відступав? — сказав я патетично, ступив крок вперед і підняв руку. Улаф засміявся:

— Ну, тоді вмикаюсь. Як губити голову, то з шапкою!