Жаданi пороги землi - Страница 5

Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.

— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.

Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.

— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.

— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.

“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:

— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.

— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.

Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.

— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.

— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що от-от закричить, розтягнув губи в силуваній усмішці.

Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:

— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.

Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.

— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…

— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.

— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.

Сержант, скориставшись паузою, спитав:

— Він що, гроші крав з автоматів?

— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…

За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.

— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?

— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.

— І все? — спитав сержант.

— Все! — підтвердив відвідувач.

І тоді в очах сержанта промайнув здогад.

— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.

— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.

— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.

— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?

Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.

— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.

Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.

— Що, вам і цього мало?

— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.

— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.

— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.

— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!

— Ну, ви не дуже, — забурмотів сержант, — тихше, тихше, заспокойтеся.

— Заспокойтеся… Будеш тут спокійним, — несподівано вгамувався старий, — я так і думав, що мене за божевільного приймуть. Та тільки в мене все записано. Того дня, коли він прийшов уперше, начебто нічого не сталося. А вранці йду я в крамницю. Чую, баби в черзі говорять: розбився, мовляв… зовсім молодий. Шкода, ще й не жив… Взагалі, ці мотоциклісти — смертники. І так далі. Спершу пустив було повз вуха, та ніби окропом ошпарило. Пригадав, як той тип до автомата наближався. Поклав руки на кермо, а сам аж з лиця спав, мов смерть побачив. Ну, а потім дав газу, і пішов, аж лобом уперся в екран. А коли заіскрило — вліпився, виходить, у щось, — то навіть геть посинів. Не дограв. Кинув і пішов. Так і приходить з того часу. Не часто, а разів два-три на місяць. І завжди перед закриттям. Пограв, голову в плечі і йде собі. А на ранок чекай — то там, то тут хтось уже готовий. Пам’ятаєте випадок на гонках минулого року?

— Пам’ятаю! — сержант зітхнув.

То було найжахливішим враженням його літньої відпустки.

— От і гаразд, що пам’ятаєте. То його робота! Він потім місяць не приходив. Адже він тільки спочатку на мотоциклах та на машинах грав. Потім на літаки потягло та на підводні човни. Я все записував. Записував та по газетах звіряв. Не все, правда, в газетах є. А те, що є, те сходиться. Та хіба повіриш? Чортівня якась! І не пустити його не можна. Все законно. Квиток є — грай. Я вже хитрувати почав. Вчора, приміром, крутився біля “нічного бомбардувальника” — новий автомат у нас. Я повісив табличку “Не працює”. Так душу вимотує, все питає, коли, мовляв, зробиш, — старий замовк і почав збирати зі столу газети. — Піду я. Скоро закривати! А ви тут поміркуйте.

— Так, так! Неодмінно, — машинально кивнув сержант.

Старий дивак вийшов. Сержант посидів ще трохи, усміхаючись і похитуючи головою, і теж вийшов.

Вітер стих. Засніжені дерева чітко вирізьблювалися на тлі сірого зимового неба. Було не холодно, і сержант вирішив пройтися.

— Ну і ну! — подумав він, — Які тільки фантазії не спадуть на думку в похилому віці.

Він уже наближався до свого дому, коли раптом почув над головою шум літака. В уяві виникло холодне металеве тіло літака, що розриває холодну, слизьку імлу; дрімаючі в салоні пасажири; принишклі у напівсні у своєму закутку стюардеси; сонне мріяння приладів у пілотській кабіні, яку заповнює ритмічний шум моторів.

— Тьфу ти, нечистий, — він зупинився серед тихого шелесту сніжинок і тьмяного світла ліхтарів.

Ним заволоділо передчуття надприродного, неминучого лиха. Сміючись над собою і картаючи себе, він звів руку, вихоплюючи з зимової вулиці зелену іскру таксі і, поринаючи в салонні запахи шкіри і бензину, назвав а чи то викрикнув адресу.

Місто плавно і нечутно подалося назустріч своїми темними безлюдними кварталами. Водій, спритний чоловік у потертій шкірянці, покосував на нього і, виплюнувши у прочинене віконце сигарету, взявся міцніше за кермо. Погляд його загострився, і зустрічний вітер загув здивовано і глумливо. Сержант посміхнувся. Певно, це його обличчя змусило водія так їхати і так з вищанням і скреготом загальмувати.

— Щось серйозне, начальнику? — таксист насунув кепочку і зважив на долоні нікельований розвідний ключ.

Його зморщені щоки порожевіли.

— Не знаю поки що. Не певен… — відповів сержант.

Він розрахувався і ступив на засніжений асфальт. Кольнуло в очі холодним синім світлом: “Зал ігрових автоматів”. Жовтий прямокутник скляних дверей приваблював затишком. Сніг під ногами не рипів, повітря було м’яке. Все, що відбувалося, дивувало своїм безглуздям. Сержантові невтримно захотілося повернутися в машину, що завмерла позаду. Він обернувся. У машині спалахнув сірник, освітивши салон зсередини, мов акваріум, і слабо запульсував вогник сигарети.