Жаданi пороги землi - Страница 46

“Віра, — подумав я. — Космічно-кам’яний вік. Екіпажеві “Аяксу” потрібна фанатична віра у всемогутність вітану. Але ж у природі не може існувати речовини з одними лише позитивними властивостями. Існує, неодмінно повинен існувати якийсь негативний ефект. Він або виявиться пізніше, або вже існує у формі, незбагненній для людей. Людей…” Щось тут було, якась зачіпка для думки, але перебила Хана Трістан.

— Віра і надія, Арте, єднає “Аякс”. Ми видаємося тобі диваками. Але ж ти сам любив цитувати якогось поета: “Народжене чистим — загадкове”. Космоніти очищені Космосом.

Щось подібне я читав з історії, про чистоту, яка виправдовує… Треба буде сказати Хані, що усі позірно бездоганні стосунки обертаються тяжкою душевною кризою. А ці посиденьки виразно відгонять театральщиною. Схоже, що мене знову дурять, тільки на новий лад. Я притьмом ковтнув останній шматочок білкової маси, яка приємно запінилася в роті, і підвівся. Обійдуться без фінальних фанфар та протокольних промов.

— Дякую, друзі. Але даруйте, мені необхідно спочити, зібратися з думками.

— Звичайно, звичайно, — поспішно сказав командир Діксон.

Втім, у голосі його бриніло погано приховане розчарування. Інші розуміюче перезирнулись. Хана опустила очі.

Я кивнув, прощаючись, і вийшов.

Коридор житлової частини станції виглядав комфортніше. Освітлення, панельні стіни, пластикова підлога — вищої якості, декорації за останньою модою.

Біля ліфта озирнувся — нікого. Десь за поворотом почулись невиразні голоси. Я притиснувся до стіни. Людське око пізнає постать на будь-якому тлі, якщо вирізнить знайомі контури. Безформна пляма, на яку я перетворився, не могла привернути нічию увагу. Хто б подумав, що земне вміння маскуватись придасться мені на “Аяксі”.

Першим підійшли оператори.

— Чого це Арт так заквапився? — сказав задумливо М’боу.

— Поїхав до себе. Або до Хани. Бачиш, ліфт пішов на їхній поверх: “четвірка” на табло, — відповів Гавейн.

Я ще раз подумки подякував комп’ютерам, яким байдуже, їде ліфт з пасажиром чи він відправив його порожнім, а сам пішов пішки. Раціональна логіка не припускає такої можливості. За що її носіям “спасибі”.

— Ти бачив? Він повернувся в останню мить… — сказав Шевчук.

— Б’юсь об заклад, — гарячково втрутився Спареллі, — що це було заплановано. Він нас розігрує.

— Це ж на два роки, хлопче. Статут Космофлоту перечитай. Хоча всі палко бажали, щоб він чимшвидше звідси забрався, — сказав Івейн…

— Що ти верзеш! Просто усі були зайняті своїми справами. А він плутався під ногами, нишпорив скрізь, до всіх чіплявся… — заперечив Спареллі.

— Особливо до Хани Трістан. Щоб мені на Землі жити: він через неї залишився, — відказав Івейн.

— Пусте! Скажи ще, що ми всі через неї залишились, — засміявся М’боу.

В цю мить відчинилися двері ліфта і четвірка піднялася нагору. До ліфта підійшли Клавдій Діксон і Радж Сінгх. Командир зжимав у руці формений кашкет, було видно, як він супить густі брови.

— Радж, зрозумій, потрібні факти, а не гіпотези.

— Я абсолютно переконаний, що він — інспектор ООН! Арт — людина Землі, таємний агент, ясна річ! — гарячкував Радж.

— Самої переконаності мало: здається, так ти відповідав Артові. Крім того, я зв’язувався з Радою Космофлоту. Ні вони, ні ООН нікого з перевіркою не посилали.

— А ви бачили його браслет?

— Могли видати помилково. Такі моделі були й у дозорців, вони повернули їх на Землю.

— Я не вірю в міфи. Я бортінженер і звик до логіки й чіткості.

Ліфт забрав і цих. Потім я почув голоси Свена Левського й Хани.

— Хано, ви дарма стараєтесь, кажу, як лікар. Арт ніколи не звикне до “Аяксу”. Земна сентиментальність надійно його захищає.

— Тому що ніхто, крім мене, цього насправді не хоче.

— Він не космоніт, а тому з ним неможливе порозуміння. Замкнуте коло виходить.

— Неправда, — гірко сказала Хана. — Коли людина хоче спілкуватись, це означає, що вона прагне до самопізнання і самооцінки через розуміння іншого.

— Перед нами такі завдання, — досадливо скривився Свен, — а ви з цим дель Уром… Ліфт. Ви що, не їдете?

— Я, здається, не вимкнула синтезатор, — сказала Хана. — Робот завалить увесь стіл біопастою.

Левський розуміюче гмикнув. Двері ліфта зачинилися.

— Арте! — покликала Хана. — Я ж відчуваю, ти десь тут.

Клята жіноча інтуїція! Я мить постояв нерухомо і відійшов від стінки.

— Щось цікаве підслухав? — сказала вона, коли ліфт рушив.

— Навіть більше. Одне лиш збагнути не можу, яке ваше глобальне завдання? Невже добування вітану?

Трістан не відповіла. Можливо, тому, що двері ліфта відчинились і ми знову опинилися в оперативному полі відеокамер. Повернули в перший відсік праворуч від ліфта, до пульта зв’язку залишилося сорок сім з половиною кроків, — я знав цю дорогу до найменших дрібниць.

Хана йшла поряд. У хвилини самотності мені уявлялося її обличчя де-небудь на тлі білостінних веж Дакару чи пишнозеленого Сен-Жерменського передмістя, або на фоні принадних пляжів Монтевідео чи казкових площ Самарканду. Натомість — коридорні панелі “Аяксу”, послужливо-заспокійливий вигляд яких притупляв, вилущував геть усяку можливість для порівняння, фантазії й уяви, і поряд — Хана. Перехоплюючи мій погляд, у якому читалося незрозуміле для неї бажання і тіні якихось спогадів, а чи то мрій, вона лагідно торкнулася кінчиками прохолодних пальців моєї пульсуючої скроні, мов заземлила небезпечну для наших стосунків напругу. Ні, вона не могла заземлити, це суперечило її природі, адже Хана Трістан була дитям Космосу і душа її неподільно належала зіркам. Проте найнеймовірнішим було її кохання, справжнє і непідробне, яке стало для неї чи не останньою можливістю рятунку душі, стимулом збереження тих неопредмечених зв’язків, які споконвіку єднали людей, вирізняючи їх з-поміж гурту тварин і роботів, і повнили їхні серця життєдайною силою.

Ні, я не кохав її. Найгострішим почуттям, якого я зазнав, було невдоволення і подив від того, що, намагаючись її зрозуміти, я зникаю як особистість, я самознищуюсь до краю, стаю штучно-пригладженим, немов та сама коридорна панель. Хана помітила ці мої слабкі спроби відторгнутися від неї, від її почуття, але мовчала. Проте інстинкт цікавості гнав мене далі, мов громовий звук жене по темній трубі кішку, котра підсвідомо знаходить шлях до рятівного виходу. Я не був холодним дослідником наших стосунків, бо не міг відсторонено оцінити ситуацію, що склалася, губився, кволо дратувався і знову шукав зустрічі з нею.

Кожна наступна наша розмова заперечувала попередню, і, як на диво, я звик до цього. Хана ніколи не обманювала, і навіть найменші прояви неправди вражали її до глибини душі, тому кожного разу, коли Трістан вголос стверджувала навіть очевидну нісенітницю, я вірив їй, бо погляд Хани свідчив — вона в цю мить абсолютно переконана в тому, про що говорить. Так само не підлягало сумнівові й протилежне, що вона з такою ж щирістю стверджуватиме наступного разу.

Безперечно, це було однією з причин, які примушували мене шукати в ній коріння такої непояснимої мінливості, водночас усвідомлюючи, що їхнє віднайдення зруйнує все одним махом, бо витоки такої поведінки приховані глибоко і не витримують недозволеного вторгнення чужого погляду.

— Потрібно щось робити, — сказала вона сакраментальну фразу, яка ні до чого не зобов’язувала, але, принаймні, свідчила про небайдужість. — Потрібно щось робити, Арте.

— Кому? — байдуже спитав я, дивлячись просто перед себе. Двадцять три кроки, двадцять…

— Ну, не знаю. Мені, тобі… Яка різниця. Не знаю, що там сталося біля шостого шлюзу, але б’юся об заклад, що ти всіх нас одурив.

— Вгадала, — сказав я і показав Хані порізану руку, яку досі тримав у кишені. Жест такого собі недбалого супермена. Поріз уже починав гоїтися. Самолікування зусиллям волі, перший рівень шкільної підготовки. Курс пройшов ще на “Селені-2”, аж ось коли пригодилося. — Усі перші призи твої.

— Наче тут існують ще й другі й треті… — вона знизала плечима. — На “Аяксі” усе першокласне. Навіть поразки.