Жаданi пороги землi - Страница 32

— Здоров будь, приятелю! — хором мовили Вантажникові голови і хвацько сплюнули під ноги.

Вантажник підтюпцем добіг до літаючої тарілки, ще раз усміхнувся і мовив:

— А зірочка усе-таки не та, що ти гадав. Шістдесят друга Лебедя.

А тоді додав правим від Едгара ротом:

— Та міркував ти непогано.

Жаргон виказував його з обома головами. Перебирав міру Вантажник із жаргоном. Надто вже під нас підроблявся.

Він зник у тарілці. Люк засунувся, тарілка знялася трохи, повисіла якусь хвилину над сміттєвими бачками і, набираючи висоту, круто пішла над подвір’ям, І Едгар помахав їй услід.

Він іще трохи постояв на подвір’ї магазину “Дитячий світ”, розмірковуючи, хто де може зараз бути. Із його розрахунків виходило так, що Марсіянський Сфінкс розташувався на Марсі, в районі Кідонії, Дракон — на подвір’ї автотранспортної установи, Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос перебував десь неподалік, Блакитний Лицар ловив таксі або нудився на зупинці, щоб якось відвезти додому дефіцит, Юдіф… Про Юдіф Едгар наказав собі не думати. Двійник, найімовірніше, сидів у себе на кухні біля вікна і, злорадо усміхаючись, гортав книжку І. С. Шкловського “Всесвіт, життя, розум”, пахкаючи при цьому сигаретою “Опал” і встигаючи озирнути поглядом осіб жіночої статі, що простували проспектом до промтоварного магазину; Похмільна Особа, позбувшися нарешті стану похмілля і перепохмелившись, обговорювала в пивному барі перспективи московського “Спартака” в світлі спроможності суперників, Відображення працювало над третьою частиною повісті “Прогулянки звичайної”, а Чорнокоса Власниця сиділа в суботній компанії, пахкаючи сигаретою і поклавши на коліна книгу М. Булгакова “Майстер і Маргарита”, так, щоб видно було назву.

Хто там іще зостався? Ага, зостався Вантажник, котрий кермував літаючою подобою тарілки, певне, тримаючи курс на 62-гу зірку Лебедя і водночас примудряючись писати звіт про відрядження. Незрозумілою, звісно, була його затримка до суботи, та, певне, він розраховував на відгул у понеділок.

Отож усі були зайняті якоюсь роботою.

Едгар замислено походив трохи між сміттєвими бачками. На подвір’ї “Дитячого світу” було безлюдно, тихо і якось самотньо.

Безлюдно все довкола серед синюватих снігів — лише в далечині погрожують рівнинні руки покинутих стовпів. Німотно все довкола, давно розтануло шерехтіння слів — лише ледь чутно постукують замерзлі дроти. Нерухомо все довкола. Застигли розчерки слідів, лише лягають на сніги тіні — духи хмар, що повзуть по небу.

Не було синюватих снігів. Так само, як не було дротів, слідів і хмар. Це все вигадав Едгар. І це теж був континуум. Континуум уяви. І не менш реальний, аніж континуум, що претендував на звання єдино реального.

Отож виходило, що можна було зайти до Дракона.

Едгар знову пройшов під аркою, потай сподіваючись почути Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос — але не почув. Під аркою не спостеріг нікого, крім хіба що гладкого сірого кота. Сірий кіт явно щось обмірковував — надто вже зосереджений був у нього вигляд. Цілком можливо, що він іще в початкових класах збагнув суть єдиної теорії поля і розв’язав теорему, а люди, на превеликий жаль (на превеликий жаль для людей), не звертали на нього жодної уваги. Нявчить собі щось — то й нехай нявчить. А може, те нявчання містить у собі значущу для нас інформацію. А ми лише зрідка, коли наринуть ніжні почуття, погладимо носія цієї значущої інформації, а то й каменюкою в нього пожбуримо. А можливо, що вуса — то аж ніяк не вуса, а антени, з допомогою яких кіт спілкується з іншими котами й інформує свою далеку планету про спостереження за нами, аборигенами. Тисячі розвідників кошачої планети шастають по землі, запобігають ласки й довір’я в людей і збирають інформацію про нас-таки, про людей.

А далі? Що далі?

За невідомим для нас сигналом вони в масштабі планети заграбастають у свої лапи владу, поневолять нас і кидатимуть нам шматки риби (до того ж не найсмачніші і не найсвіжіші), інколи напуватимуть молоком, поблажливо почісуватимуть своїми лапами нас за вухами і…

Битимуть каменюками.

Ось так.

Сірий кіт провів Едгара поглядом, і вуса в нього поворухнулися. Едгар вийшов з арки і мало не зіткнувся з Юдіф. Вуличка була досить вузенька й безлюдна, і легенький вітерець маяв репродукцією з картини “Джоконда”, пришпиленою до дверей тютюнової крамнички.

Юдіф з’явилась у сірому пальті і плетеній шапочці. Вона, не пізнаючи Едгара, глянула на нього й збиралась іти далі у своїх справах.

— Юдіф! — зніяковіло мовив Едгар. — Куди ви?

Юдіф здивовано звела брови і гостро запитала:

— Що вам потрібно?

— Куди ви, Юдіф? — знову спитав Едгар.

Юдіф глянула круг себе, та поблизу не було ні душі, а за шибкою тютюнової крамнички висіла записка: “Буду через годину”. Юдіф відступила на крок і насупилася.

— По-перше, я не Юдіф. — Вона явно мала намір пожбурити чимось у Едгара. — А, по-друге, яке вам діло до того, куди я йду?

— Пробачте, — приязно мовив Едгар. — Просто ви дуже схожі на одну мою знайому, і ми з нею саме збиралися зайти до “Сніжинки”.

Зморщечка між бровами в Юдіф поволі розгладжувалась. Дівчина з цікавістю глянула на Едгара і завагалась.

— Там дуже смачне морозиво, — наступав Едгар. — Недалеко звідси, одразу ж за рогом.

— Гаразд, — погодилась Юдіф, і очі її засяяли усмішкою. — Але ненадовго.

— Ну, звичайно! — весело вигукнув Едгар.

І вони пішли до “Сніжинки”.

В кафе він допоміг Юдіф зняти пальто, і виявилося, що вона в тій самісінькій сукні, в якій назавжди вгамувала Олоферна і прийшла на роботу до “Комбінату побутових послуг”. Вони проминули сонного вахтера, зійшли на другий поверх, перетнули зал і сіли за столик біля скляної стіни кафе. Відвідувачів було не дуже багато, тихо лунала музика, офіціанти в білих фартушках безгучно розносили блискучі вазочки з морозивом — загалом, кафе всіляко сприяло неквапливій, розважливій розмові.

Юдіф нарешті дозволила Едгарові називати себе Юдіф, і вони сиділи, їли морозиво й розмовляли, дивлячись одне одному в очі.

Про що вони розмовляли? Про що розмовляли…

Та чи так уже це важливо?

За скляною стіною в синяві височини сяяло сонце, і вони побачили, як дванадцять лебедів знялися над кінотеатром і розтанули в небі. І ще вони побачили те, що рідко кому щастить побачити: навпроти, в тісному подвір’ячку раптом; розквітнув трояндовий кущ. Подвір’ячко було порожнє, а люди, що йшли вулицею, не могли побачити розквітлих за огорожею троянд, і тільки вони удвох могли згори спостерігати це маленьке чудо.

Мінячись відблисками, біжать від зірки до зірки веселкові дороги. Ми простуємо ними удвох. І якщо нам скажуть, що богів ніде не існує, — ми висміємо невіруючих, бо це наші шляхи і зірки для нас. Нам простувати ними багато років.

Шкода, їм перешкодили. Чого все гарне таке крихке, таке недовговічне? Чого так легко розбиваються кришталеві вежі, чого залишають береги кораблі з червоними вітрилами?..

Перешкодив їм, певна річ, Блакитний Лицар. Він не чекаючи на запрошення, сів до їхнього столика, вмить спорожнив свою вазочку з морозивом і безапеляційно ознаймував, що має намір провадити далі розповідь про шлях через Броселіандський ліс.

Едгар засмутився. Юдіф також.

Вона зітхнула, підвелася й пішла. Едгар поквапився за нею, та встиг лише побачити, як промайнуло внизу сіре пальто. Він вибіг на вулицю в ту мить, коли салатового кольору таксі, набираючи швидкості, рушило до зеленої плями світлофора.

Він повернувся до кафе й сів проти Блакитного Лицаря. На вигляд той не був ані збентежений, ані стурбований, Він спритно поглинав чергову порцію морозива.

— Все, що йде від нас, — повернеться, — філософськи проказав він. — І все, що повертається, раніше чи пізніше — піде. Не варто засмучуватися.

Едгар не мав бажання розмовляти з ним. Блакитний Лицар з’явився дуже не до речі. Стояв би собі за старовинним годинником і розмірковував би собі про свій Броселіанд. Про те, як нехристів-сатаноїдів клав трупами праворуч і ліворуч, та як красунь золотокосих визволяв із зачарованих замків, та як із велетнями бився.