Жаданi пороги землi - Страница 31

Працівник “Дитячого світу” не міг побачити Едгара, та й він, до речі, не звернув ніякісінької уваги на літаючу тарілку з відкритим люком. А взагалі, дивлячись на тарілку, не можна було сказати, що вона літаюча. Вантажник ступив кілька кроків по подвір’ю, зупинився біля залізної бочки і закурив.

Він курив і інколи дивився на годинник, і видивився-таки, бо з-під арки квапливо вийшов такий самий миловидий молодик у джинсах, чорній лискучій куртці і блакитній спортивній шапочці. Молодик дуже якось по-знайомому покашляв, і Едгар упізнав у ньому Блакитного Лицаря.

Блакитний Лицар діловито підійшов до Вантажника, діловито привітався, діловито поклав гроші в кишеню з витонченими білими літерами “ДС”, діловито дістав з-під куртки поліетиленовий пакет зі знайомою пишнокосою зіркою естради (в Едгара стислося серце, коли він побачив цей пакет, з якого нещодавно визирали батон, горловина молочної пляшки), так само діловито поклав туди коробочки з дефіцитом і хотів був уже попрощатися, та тут Едгар не витримав. Він вискочив з невпізнаного літаючого об’єкта, що прилетів з планети “Б”, і рушив до місця проведення операції “гроші — товар”.

Завваживши стороннього, Вантажник пожбурив недокурок у залізну бочку і став байдужісінько роздивлятися сміттєві бачки, а Блакитний Лицар насупився. Мав би він списа, то неодмінно підніс би його.

— Добридень, — миролюбно мовив Едгар, підходячи до учасників операції.

— Сторонніх не обслуговуємо, — процідив крізь зуби Вантажник і далі роздивляючись сміттєві бачки.

— Сім днів і сім ночей минули після зелених свят, і простяглась тепер дорога назад, до стародавнього замку Ескладоса Рудого, якого переміг Лицар з Левом у чесному двобої, — ні сіло ні впало протягло мовив Блакитний Лицар. — До речі, інакше ніяк не дістанеш, — додав він, похмуро дивлячись на Едгара.

— Де Юдіф? — навпростець спитав Едгар.

Блакитний Лицар спохмурнів.

— А от про це питати не треба. Не слід. Не годиться. Сім днів і сім ночей мечі брязкали, сім днів і сім ночей коні хропли в Камелоті славному, місті Артуровому, сім днів і сім ночей над столами здіймали келихи важезні з добрим вином, і обличчя красунь усміхами квітли у сяйві смолоскипів, і королева Генєв’єра махала білою хусткою…

Едгар спробував докинути своє слово, та Блакитного Лицаря понесло. Вантажник, роззявивши рота, всотував інформацію.

— Хусткою махала королева Генєв’єра, — і далі розпатякував Блакитний Лицар, розмахуючи Юдіфиним пакетом, — вітаючи найдостойніших із достойних, найдужчих із дужих, найвідважніших із відважних. Сім днів і сім ночей бенкетували і змагались на лицарських турнірах при дворі короля Артура, і лежав тепер шлях назад, довгий шлях через похмурий Броселіандський ліс, що наче тінь важка, впав на Королівство Артурове…

Нараз він замовк:

— “Юдіфи” немає, — промурмотів Вантажник. — “Клеопатра” є, так її на прилавку навалом, і черга невелика.

— Де Юдіф? — знову спитав Едгар.

Блакитний Лицар усміхнувся:

— Знайдете Потрібні Речі — і Юдіф буде там, де ви забажаєте. Можливо.

Він з гідністю кивнув головою і діловитою ходою пішов у бік арки. Ходив він дуже швидко, певне, що почував себе надзвичайно легко без обладунку.

Едгар очікувально глянув на Вантажника, а той витріщився на перекинуту тарілку, показуючи всім своїм виглядом, ніби він здивований, і запропонував Едгарові сигарету. Вантажник міг досить довго перебувати на холоді, бо під халатом на ньому був пухнастий светр.

Едгар машинально взяв сигарету, ще раз уважно вивчив непроникну фізіономію Вантажника, так наче тільки щойно його побачив, і, усміхаючись, повагом запитав:

— Отже, дефіцит?

— Отже, дефіцит, — підтвердив Вантажник і теж усміхнувся.

Вони постояли, помовчали. Едгар чекав.

І дочекався.

Бо коли чекаєш, завжди чогось дочекаєшся. Нехай не зовсім того, на що чекав. Хоча можна чекати на кінець світу, а дочекатися дощика в четвер.

Або чекати обіцяного, нехай хоч і три роки, а дочекатися, доки свисне отой-таки звичайнісінький рак.

І все ж Едгар дочекався.

— Дещо про дефіцит, — мовив, нарешті, Вантажник. — Наголошую: дещо. Двома словами. Зважуючи онде на ту штукенцію, — він кивнув на тарілку. — Буквально вчора. Прийшов з роботи, включив у кімнаті світло, а там маєш — прибулець. Сидить, розумієш, у кріслі, кінцівки під себе підібгав і блимає отак собі поволеньки — блакитна зірка, та й годі. Кайф ловить.

“Добривечір, — кажу, — брате по розуму”. — “Здрастуйте”, — озивається. З таким незначним акцентом спікає, гаркавить трохи до того ж, а взагалі прононсейшен — будь здоров! “Пардон, — каже, — за вторгнення”. — “Дарма, — відповідаю. — Будьте, як удома”. Так само сів, запропонував йому закурити. Етикет знаємо.

“Дякую, — каже. — Не курю. — Ввічливо так каже. — А ви, — пропонує, — куріть собі, це ніскілечки не заважає”. Коротше, вихований такий виявився. Все як годиться.

Сидимо, загалом, мовчимо. Я собі димлю, він кінцівками ворушить.

“Здалека до нас?” — це я його запитую. Довідуюсь. “Та це, — каже, — як подивитися. Майже з Центру Галактики”. Класно!

“Край, — кажу, — неблизький”. А він мені: самі, мовляв, розумієте, не на своїх вісьмох. Через простір, отже.

Киваю я йому й далі, отже, бесіду світську проводжу.

“Як, — питаю, — там у вас, у Центрі?” В метрополії, отже. А він раптом аж позеленів геть увесь, від крісла не відрізниш. І кліпавку свою єдину заплющив.

Ну, думаю, собі, погас. Ратиці відкинув. Коли ж чую, ні, відповідає.

“Хріново, — каже, — в нас. Я через те, — каже, — й зважився”, — й усе таке інше. Ну, я одразу: чим можу, мовляв, у пригоді стати? Нічого собі прибулець. Не жлоб якийсь там, Забарвлення змінює і сором’язливий такий. Ну, гадаю собі, треба допомогти дружкові.

Він кліпавку розплющив та й проголосив: “Бачте, — каже, — соку немає в нас ягідного”.

Я отетерів трохи і питаю: “Як немає?” — “Зовсім, — відповідає. — Дощі, мовляв, великі були, лванів розвелось, як бруду. Почали, — каже, — імпортувати з Флавії, а там переворот, завал, кордони закрили і таке інше. А в мене, — каже, — гості сьогодні. Нещодавно дірочку чергову кинули ну, звісно, всіх тузів запросив. Що, — каже, — за гульня без соку? Хобот, мовляв, нічим замочити”.

Плямами увесь вкрився, мені вже здалося, що капець йому, а він: “Спасибі, каже, — підказали мені, що тут буває. Задалеко, звісно, з переходами, та що вдієш? Без соку ж бо — капець!” І знову заблимав блакитною зіркою. “Добре, — каже, — що маршрут сюди закинули в інтересах трудящих”.

І знову знітився.

Я кажу: “Про що йдеться, брате по розуму? В мене того соку — вище голови. Як у вас, лванів. Біжи на кухню й бери, скільки тобі треба”.

Ну, він тоді хіба що тільки бекати з радощів не почав. “Дякую, дякую”, — а сам з крісла, згорнувся клубком, та мерщій на кухню, наче кулька рожева.

Ну, думаю собі, догодив. Приємно, хай йому чорт, виручити когось у важку хвилину.

Повернувся він. Каже, що, мовляв, сік уже відправив, і став знову вибачатись. Але пожовк. Пробач, мовляв, друже, за турботу, напруження полів величезне, перевантаження, тенди-сенди; виповзти, мовляв, тільки в твоїй хаті можна. Про кривизну гіпертунель щось таке варнякав. Мовляв, планували станцію на пустирі, а я тут халупу поставив. Ну, як годиться, вибачався.

“Бога ради, — кажу. — Не варто”. А він посинів та й каже: “Знаєте, в нас мафіки — інших таких ніде немає. Класні. Матимете час, — каже, — забіжіть до нас на Орію, гіпертунель просто біля гнізда виходить”.

Загалом, блимав, синів і нарешті випхався.

Я хап-хап по полицях — сигарет остання пачка. Під три чорти! Треба, виходить, теж пхатися кудись, бо свого ж тютюну немає. Не вирощуємо. Навідуємося тут на одну планетку через підпростір. Аби лишень друзяка Сергій дома був.

Кінцівками передніми сягнув на полицю, шапки для голів прихопив — і сюди!

Вантажник замовк, і Едгар, глянувши на нього, побачив, що з коміра фірменого синього халата вистромилися дві чорночубі голови. Голови покліпали чотирма очима й усміхнулися двома ротами.