Жаданi пороги землi - Страница 23

Едгар… Даруйте, може, й не Едгар. Просто — він. Він бережливо накрив долонею подаровану йому дорогою гравюру, випростався й поволі пішов далі. Пропливла мимо стодола, в якій водилися кажани, стебла пшениці знов стиснули дорогу щільними пружними валами. Пшениця застигла у надвечірній непорушності, та спокій її був оманливий: вона просто чекала, коли зовсім поночіє, щоб обернутися морем і вихлюпнути до зірок моторошний силует “Летючого голландця”. І кожна сосна прикидалася, ніби вона тишко, шаруділа, ніби очерет, а сама нетерпляче поривалася до неба, мріючи ракетою шугнути вгору, тільки-но згасне бліда смужка на обрії. І навіть стодола була не від того, щоб прикинутися таємничим островом, що заховався десь у безтурботних морських глибинах.

Він ішов затишною дорогою, перекинутою через Всесвіт, і трохи напружено усміхався, і чекав. Він відчував, що ось зараз, зараз!..

Слабість… Доводиться знесилено опуститися на дорогу. Він стиснув голову руками. Крізь поштовхи крові у скронях просочилося глузливе перешіптування сосон.

Невдача. Знову невдача… Але ж можна, він певен, що можна, треба тільки захотіти ще трохи сильніше, треба тільки ступнути ще один крок…

Уперше… Понад тихою набережною просочувалося крізь зелене шумовиння листя світло ліхтарів; сімнадцятирічний хлопець лежав на схилі, поринувши в тьмяне золото кульбаб, слухав плескіт хвиль, дивився в небо.

Ви бачили колись зоряне небо в місті? Світло зірок? Холодна блакить ліхтарів, що вигнулися над закинутим обличчям. Спалахи неону, що осявають вулицю квапливою барвистістю слів. “Зберігайте… користуйтеся… Літайте… Дзвоніть… Хвиля… Турист… Зберігайте… Користуйтеся…” Миготливі червоні вогні літаків, що зникають у ночі. Інколи, хтозна-звідки і чому, тривожні розчерки зелених ракет, що безгучно падають у заграву небокраю. Ліхтарі, сяйво вікон і блимання неону, вогні і ракети… а зірки?

Так — у глибокому колодязі подвір’я. Високо над гіллям тополь у віддаленому кутку міського парку. На схилі біля річки, що перетнула розмірену ходу ліхтарів по асфальту.

Неприступні… І хіба стануть вони ближчі навіть у добу зорельотів? Зовсім інші масштаби. Що означали колись сто вісім хвилин? Некваплива прогулянка понад річкою або через ліс від селища до селища. Тепер — виток навколо планети, що перетворилася з площини на шкільний глобус. А далі, до Марса, Юпітера, найближчих зірок? Ці хвилини загубляться, розчиняться в нескінченному стрибанні стрілок по кругу циферблата. Тисяча разів по сто вісім, і ще тисяча, і ще…

Зовсім інші масштаби. І людське життя таке недовге для космічних просторів.

І хоч би до велетенських розмірів виросли башти космічних кораблів, хоч би що далі то більше міцності ховалося в їхніх надміцних корпусах, а все ж навіть до найближчої зірки — три роки і назад — три роки, а на Землі п’ятнадцять років… А це ж усього лишень сусідка, перша приміська станція на шляху до Великого Космосу. Отже, попереду червоне око світлофору? Три роки заради зустрічі з такою ж порожнечею… Величезні, незбагненні відстані — і недовге людське життя, і не рятують жодні надшвидкості, і на доріжці космічного стадіону світловий промінь завжди випереджатиме найшвидший корабель.

Самотні й безсилі перед обличчям космосу… Але чи з тими мірками підступаємо ми до зовсім інших відстаней? Земля величезна, коли йти нею, трохи менша під копитами коня, ще менша під колесами автомобіля і зовсім маленька, коли мчиш над нею в літаку або космічному кораблі. Отже, треба якомога швидше рухатись у просторі і далеке стане близьким? Але космос — не Земля. І чому неодмінно — “в просторі”?

Стародавні греки, геніальні діти людства, мали космос за живу істоту. Живий космос… Але людина — його часточка, і чи не слід їй неодмінно знати, що відбувається в будь-якому куточку космічного тіла без важезних, потужних і водночас таких безсилих і крихких коробок зорельотів, що плазують крізь порожнечу? А що, коли людині треба тільки навчитися використовувати свої ще не розкриті здібності — і вона зможе вмить опинятись на котрійсь із зірок?

Авжеж, отакі думки снувалися тоді в голові у хлопця, що зоставсь сам-на-сам із зірками в тихому закутку великого міста. І щось тоді змінилося в світі, де повільно бігла річка, що спіймала віддзеркалення зірок. Загорнулись в імлу й розчинилися в ній багатоповерхові будівлі на другому березі, й наче порив вітру увірвалися в тіло дрож і п’янка невагомість. Тільки ланцюг тримав іще міцно, а зірки, сполохані гітарами на лавах набережної, прикинулися раптом блакитними ліхтарями.

Хлопець пірнув у неоновий танок — “Зберігайте… Користуйтеся… Телефонуйте…”, але здатність доторкнутися на мить до серпневої мрії не щезла назавжди, а причаїлась у ньому до якогось часу.

До північного селища з дерев’яними хідниками й величезними темними хатами, що вільно розляглося на пагорбах понад швидкою холодною річкою. Річка вдень і вночі несла на сірій спині вервечку колод, і на зворотах течія прибивала сучкуваті тулуби до берега. Вряди-годи уздовж річки, обережно ступаючи по кам’янистому дну, проходили люди з очепами й зіштовхували неоковирні колоди назад, у невисоку непривітну хвилю. Біля рипучих причалів тулилися баржі, вантажники у злинялих сорочках, перевальцем ступаючи по хистких трапах, тягали ящики до грузовиків. У піщаній улоговині громадилися бетонні плити й нудився на сонці підйомний кран, а далі, зовсім уже далеко від річки, лежав на боці буксир, виставивши чорно-руде облуплене дно до поораного гусеницями тракторів підніжжя пагорба. За селищем ішло велике будівництво.

Тоді, того вечора, щойно від’їхав останній самоскид. Він скинув на дерев’яний поміст рідку, ще теплу бетонну кашу і, підстрибуючи на вибоїнах, поповз на пагорб. Червоні зірочки стоп-сигналів згасли, потім ледь помітними цяточками з’явилися на наступному пагорбі, начебто там ішли якісь двоє й курили цигарки.

При світлі прожектора вони швидко залили бетон в опалубку й полягали тут-таки, на риштованні. Руки відпочивали від вібраторів, погас прожектор — і залягла темна тиша.

Справжня тиша, без гуркоту далеких поїздів, несподіваних автомобільних сирен, пахкання річкових буксирів. Справжня тиша, бо довкруг на десятки кілометрів простяглися ліси, річкою тільки зрідка, та й то лише удень ходили судна — за течією швидко, а проти — не дуже, а десь ближче до витоків і досі виступає над водою величезний плаский камінь, на якому, як кажуть, пив чай сам великий цар Петро.

Ед… Він зійшов майже до води і знов, як колись, ліг на узгірку. Тільки на цім узгірку, біля цієї річки не було кульбаб, а росла жорстка темно-зелена трава і в невеличкій піщаній ямці, дбайливо прикритій шматком фанери, ховалося джерельце з прозорою й дуже холодною водою.

Тут зірки були чистіші й ясніші, та й якісь ближчі… Їх не могли сполохати ні гучні голоси, ні коловорот електрогітар з танцмайданчика, ні зойк пожежних машин. Тут були тільки він та зірки. Нечутно тріпотів живий космос, і знов щось, ніби промайнувши, змінилося в світі. Тіло поривалося догори, прагнучи доторкнутися до зіркового пилу, розчинитись у тиші, що перетворилась на тишу космічних глибин, шерех близького лісу злився з голосами далеких світів, що линули Всесвітом, — і він мало не заплакав з досади, коли виявилося, що скутість не зникла.

А проте впевненість, що він зможе, хоч і не тепер, а однаково зможе, ще більше зміцніла в ньому.

Він примружив очі — й сріблясті ниточки простяглися між його обличчям і небом і зірки враз прикували його до себе. Світ звично змінився, перетворившись на своє ледь розпливчасте відображення, змістилися й затремтіли контури сосон, а павутина зірок сповивала його дедалі міцніше й міцніше. Скоряючись її притяганню, він підвівся й скам’янів, усім тілом пориваючись угору.

І — сталося! Він навіть не здивувався, бо надто часто і виразно уявляв собі цю мить. Він не відчував уже під ногами землі й начебто чимраз вище й вище піднімався по тонкій, але дуже міцній нитці, пронизував простір, збігав невидимим руслом у чорну далину.