Жаданi пороги землi - Страница 2

Там, уже вдягнений у тьмяно поблискуюче “оперення”, різко брязкаючи крилами, рухався їхній недавній дивак-пасажир. Він відчинив дверцята гоночного яскраво-жовтого гравіплана і силкувався забратися в середину. Він нагадував капітанові величезного птаха, який прагне чогось і діє за якимись незрозумілими, одному йому властивими інстинктами.

— Та це ж абсурд! — заморгав світлими віями штурман. — Одягти крила — і в гравіплан!

Нарешті пасажир сів у кабіну, трохи пововтузився там, викинув якусь річ, що брязкнула об асфальт, і зачинив дверцята.

— Увага! — пролунав раптом гучний голос. — Увага! Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Наближається ураган “Валерія”. Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Штормове попередження. Всі перельоти тимчасово припиняються. Штормове попередження! Увага! Всім пасажирам…

Третій помічник присвиснув, кинувши в бік жовтого гравіплана:

— Йому ж не чути. Кабіна герметична. Побіжу скажу йому.

— Мерщій! — у капітана виникла невиразна підозра, що дивак-пасажир уже знав про ураган, коли сідав у кабіну.

Однак це була лише підозра.

Гравіплан присів, висуваючи з корпуса кулі гравішукачів, завібрував на низькій загрозливій ноті і по гіперболі рвонув угору. Третій помічник, задерши голову, потупцював на місці, потім нахилився і щось підняв із землі. Капітан бачив, як він враз змінився на обличчі і мовчки метнувся до сусіднього глайдера. Це була рятувальна швидкісна машина, обладнана магнітозахватами. Саме вони й робили її горбатою і незграбною. Чути було, як по бетону дзенькнуло щось, і глайдер свічкою звівся в каламутне небо. Коли захеканий штурман підняв обидві червоні металічні деталі, його було не впізнати.

— Це ж… — задихнувся він, — це ж обмежувачі реакторів, — від хвилювання у нього з’явився якийсь незвичайний акцент.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, побігли до диспетчерської. По дорозі їх настигла сильна злива. На бетонному полі хижо зазміїлися струмені води. Яскрава блискавка проколола на заході темне небо.

В диспетчерській чоловік похилого віку монотонно повторював біля центрального екрана одні й ті ж слова:

— Гравіаплан С-507! Глайдер ГС-04! Рекомендую негайно йти на зниження. Штормове попередження! Рекомендую негайно йти на зниження!

Напевне, тут одразу помітили зліт двох машин і тепер будь-що силкувалися посадити їх.

— Восьмий рятувальний до старту готовий!

— Дев’ятий рятувальний до старту готовий!

— Десятий… — безперервно надходили рапорти.

— Вони зняли обмежувачі з реакторів, їх уже не догнати, — сказав капітан, підійшовши ближче до диспетчера. Штурман мовчки показав червоні обмежувачі.

— А навіщо їх доганяти? — спокійно мовив літній чоловік. — Ми їх перехопимо.

До диспетчерської докотився важкий розкотистий грім, Тієї ж миті небо розкололося на сліпучо-вогненні тріщинки,

— Тільки б під блискавку не потрапили, — в задумі сказав літній чоловік.

— Увага! Всім рятувальникам — старт! Діяти за основним варіантом, — скомандував він.

Екран тьмяно засинів. Потім з’явилося чітке зображення,

— Дуже добре, — прошепотів чоловік.

— Що ви сказали? — повернувся до нього капітан.

— Я кажу: телекоректори вийшли на задані точки. Тепер блокування цих двох хуліганів — питання часу.

Капітан хотів було заперечити, сказати, що третій помічник зовсім не хуліган, але тільки знизав плечима й сів поряд зі штурманом.

— Я — “Восьмий”. Візуально спостерігаю С-507, — прорвався крізь шум атмосферних перешкод голос рятівника, вмикаю зображення.

Водночас з гуркотом урагану на екрані заклубилися чорні хмари. Серед рваних кубел хмар, підсвічених проблиском сонця, зовсім несподівано виринув яскраво-жовтий гравіплан. Він здавався блискучою стрімкою краплею, що пронизувала атмосферу, набираючи швидкості по бездоганній класичній дузі. Знизу крутою спіраллю підтягувалося до нього кілька рятувальних глайдерів. І все це на лілово-чорному золотавому тлі. Біля екрана захоплено зойкнули: вельми грандіозним було це видовище!

Раптом кадр змінився. Тепер гравіплан був уже внизу.

— Артист! — схвально приклацнув пальцями літній чоловік.

Блідо-зелений глайдер, ощерившись кільцями магнітозахватів, каменем падав на гравіплан. Здавалося, результат двобою вже передрішено. Але в той момент, коли клацнули магнітозахвати і глайдер почав просідати під вагою здобичі, дверцята полоненого гравіплана розчинилися і висмикнули за собою пілота. Тієї ж миті дверці зірвало і вщент розбило об днище глайдера. В мерехтливому світлі блискавок, як на фотографії, застигли на мить хмари, глайдери й постать падаючого.

— Ця людина шукає смерті, — побілілими губами прошепотів літній чоловік.

Наступної миті небо розкололося від громового гуркоту, і несподівано з брязкотом вилетіло скло. До диспетчерської увірвалися краплі дощу і почувся гострий запах озону. Вусебіч розлетілися підхоплені протягом аркуші паперу.

— Дивіться! Дивіться! — крикнув хтось.

Чоловік, що викинувся з гравіплана, аж ніяк не збирався гинути. На його спині розкрилися чорні крила і понесли його просто до узбережжя. Там, на гребені хвиль, розбиваючи їхню сиву, закудлану піну, на тонкій грані між можливим і неможливим, поміж життям і смертю він провадив свою божевільну гру. То прорізаючи на розвороті низькі швидкоплинні хмари, то щільно тулячись до високих хвиль, що збивалися в каламутну піну, він творив нікому не потрібний подвиг. Несподівано близько промайнуло його обличчя. Всіх вразив вираз страдницьки жагучого захвату на його обличчі і повна відсутність страху. Ось він знову знявся вгору, набираючи сили для чергового випаду, і всі збагнули, що до загибелі йому лишається кілька секунд. Він ширяв, не помічаючи, як закручений біля узбережжя рукав виходу несе його на обвиту плющем скелю.

— Квит, — чужим голосом сказав літній чоловік і відвернувся від екрана…

Однак в останню мить якимсь дивом, помітивши загрожуючу небезпеку, зігнувшись у надмірній напрузі, сміливець встиг ухилитися від скелі. Крилом, мов лезом, полоснуло плющ на скелі, і він важкою завісою повалився вниз, оголивши білу кам’яну стіну. Крилатий силует востаннє промайнув на тлі грозового неба і вже більше не з’явився…

Він лежав горілиць під тополею, над якою розкинулась барвиста веселка, і дивився, як спускаються пошарпані ураганом рятівники-глайдери. Ось він ворухнувся, і з тополі, зблискуючи на сонці, посипалися запізнілі дощові краплинки.

“Завдав я хлопцям роботи!” — подумалося йому.

Тихо скрипіли, розчиняючись і зачиняючись, дверці глайдерів. Рятівники наблизилися до лежачого, мовчки обступили його,

— Добридень! — сказав він і засміявся, відкрито і радо.

Проте рятівники стояли і мовчали, дивилися на нього. Він трохи підвівся, спираючись на гнучкі крила, і всі помітили у нього на щоці синець.

— Хлопці! — сказав він, усміхаючись, і всім сподобалася його молода відкрита усмішка. — Все дуже просто: наша експедиція працює на “Тихій” уже сім років. Це дивний, зовсім Особливий світ. Там звуки завмирають, ще не вилетівши з горла співаючих птахів. Там мерзнуть руки, не дивлячись на спеку, і кроки стихають, коли нога ще не торкнеться дороги. Там найсильніші почуття людини перетворюються на порох, наче позаминула трава, і ніхто не відає, що таке кохання. Там нема руху, хоча здається, що люди живуть звичайним життям. Там живуть вічно, проте не знають, потрібно це чи ні. І починає здаватися, що так усюди. Серце стискається від цих думок і пліснявіє душа. Здається, що праця не має сенсу. І навіть шлях до Землі стає вічністю. — Він помовчав трохи і вже зовсім тихо закінчив: — Нехай будуть поламані ноги, нехай не залишиться жодного цілого ребра. Нехай буде дуже боляче, тільки б відчувати біль, свій чи чужий. Тільки б жити… — Він ще помовчав і раптом простодушно усміхнувся: — А про ураган я довідався ще на “Тихій”. Розумієте, без подібного струсу увійти в ритм Землі неможливо. Це наче поріг…

Він підвівся і зазирнув рятівникам у вічі: