Жаданi пороги землi - Страница 10

Плем’я готувалося до полювання увесь день. Старі обпалювали на вогнищі кінці прямих палок зі стовбурів молодих дерев, надавали їм незвичну для дерева загостреність і твердість. Робили вони це особливим чином з матеріалу, заготовленого ще минулого літа.

Готові списи, торкаючись один одного при ударах, напружено дзвеніли. Мисливці, викупавшись у річці, тепер повільно, щоб не спітніти, піднімалися до печери. Там їх уже чекали жінки з жмутами пахучої фіолетової трави. Якщо цією травою тричі, через рівні інтервали, натерти тіло, воно не дасть ніякого запаху. Навіть діти, інстинктивно відчувши всю серйозність приготувань, притихли. Дрімотним кам’яним спокоєм повіває під склепінням печери. Тиша. Тільки жінки слабкими, наче шерех висохлого листя, голосами нашіптують одним їм уже споконвіку відомі заклинання. Ламаються в їхніх дужих руках стеблини трави, і прозорий сік капає на спини чоловіків. А руки жінок то літають над ними, перебираючи кожен м’яз, то падають, мов кам’яний град, то ледь торкаються тіла, легкі, мов подих.

Коли в печеру зазирнули рожеві промені західного сонця, всі приготування закінчилися. Залишилося найголовніше. Вождю підносять глиняну мисочку з зеленою фарбою — літні люди вміють робити її з каменю. І картина одразу змінюється. Обличчя вже не здаються однаковими. У кожного з’являється свій власний вираз. Одразу видно: хто гордий, хто боягуз, хто підлесливо відданий. Вождь умочує в фарбу палець і накреслює на грудях першого одну вертикальну риску. Підняв було палець, щоб накреслити ще, та ні, передумав. Підходить до іншого. На обличчі першого злість і переляк, він розгублено озирається. Кожна риска означає одну частку здобичі. А на грудях ще видніються поблідлі з часу попереднього полювання три риски. Виходить, чимось не догодив.

— Стій! — заступає він дорогу вождю і тицяє себе в груди. — Мало! — загрозливо каже він.

Злякано дивиться на них з темряви його жінка. Застигли непорушно одна проти одної дві чорні постаті. Важко дивиться вождь, але упертий мисливець не поступається. Він молодий, він ширший в плечах і сильніший. Якщо зараз не поступиться, то за хвилину вождем стане він. І вождь, усміхаючись, простягає до його грудей палець. Мисливець озирається на жінку і встигає помітити, як підхоплюється вона з розпачливим криком. З хрипінням, розбризкуючи довкола важкі темно-червоні краплі, валиться він на пісок з окровавленим обличчям. Прорізує тишу жіноче голосіння, розбивається об гостре склепіння і завмирає врешті-решт у дальніх темних галереях. Вождь іде далі, він спокійний, хіба що дихання поважчало. Палець вождя продовжує креслити по випнутих м’язах свої зелені знаки. Гордовитим дістається менше…

Цю церемонію Синій Потік бачив всього один раз. І більше бачити не хоче. Але спогад так яскраво оживає, що на мить невтримно захотілося повернутися в печеру, щоб переконатися в його реальності. Синій Потік завжди дивується жорстокості й лукавству, з якими вождь відстоює свої рішення. Але найбільше його вражала байдужість мисливців до всього, що не стосується конкретно їх самих. Він відчував, що за цією думкою ховається щось значне, важливе, але саму суть вловити не міг і лише хмурився. Він лежав горілиць на березі річки й дивився на дивовижне, мінливе небо. Сонце вже давно упокоїлось, а проміння його, протинаючи барвисті хмаринки, все ще світило, жило. Це було дуже дивно: яскраве-яскраве небо, темна, майже чорна земля і сріблиста стрічка ріки, що текла біля його ніг. Скоро на небі росою виступили зірки.

“Цікаво, — думав він, — які вони, ці звірі, чиї очі щовечора спалахують угорі? Їх багато і внизу, в річці”.

Синій Потік ворухнувся, з-під ніг у нього зірвалася грудка сухої землі і з шурхотом скотилася у воду. “Очі”, що відбивалися у воді, злякано метнулися в різні боки, сплелися ланцюгами золотих блискавок і зникли. Потік дивився вгору. Зірок ставало все більше і більше. Він і не знав ще, що це зірки, що тільки згодом, через мільйони років люди придумають їм таку красиву назву і пов’яжуть з ними свою долю. І ось нараз камінь, на якому він лежав, плавно і легко ковзнув туди, в запаморочливу прірву.

Урвався на мить старий-престарий зв’язок зі світом. Томливим, солодким падінням у вічність пронизало мозок. І розкрилася безодня мрії, охоплюючи ненаситним поглядом і майбутнє, і минуле, і саму себе. Це було і прекрасно, і жахливо. Від цього волосся ставало дибки. Замружившись, Синій Потік упав назад, у свій час, на свій берег. Серце розривалося від туги, а все його тіло тремтіло від утоми і наливалося тягарем. Ловлячи пересохлими губами повітря, він відчував, як впивається в спину камінь, що ставав раптом твердим і холодним, приймаючи на себе його вагу. Розум же пам’ятав ще небувалу радість злету. Він дбайливо тримав у собі всі фарби, і вони чомусь не зникали. Вони переливалися в його найтемніші і найдальші глибини, викристалізовувалися в стале почуття, що змінювало його назавжди. Цьому почуттю дадуть згодом тисячі найменувань. Але лиш в окремих одиницях воно буде рівно і спокійно горіти впродовж усього життя. Їх назвуть геніями. Решта буде задовольнятися крихтами. Але кожний, кому доведеться хоча б краєм свідомості доторкнутися до них, спробувати на мить запаморочливий солодкий жах всерозуміння, буде найщасливішим і найнещаснішим у світі. Він буде шукати нових зустрічей з ними усе життя, за будь-яку ціну і навіть ціною власного життя.

На небі ще лишалася всього одна велика зелена зірка, коли Синій Потік звівся на ноги. Він один з усього племені відважувався ночувати на березі, звірі його не чіпали. І коли вранці він заходив до печери, видно було, що всім трохи ніяково. Навіть вождь відвертався і кам’янів, не в змозі збагнути того, що діється. Але зараз у темну задушливу печеру не хотілося. В нетривкій ранковій тиші він відчував себе окриленим. Великими стрибками, голосно вигукуючи, летів Синій Потік по траві навстріч сонячному диску.

Мисливці залягли біля стежки. Невидимі й нечутні, вони напружено чекали. Невдовзі до річки пройде стадо. Тоді настане їхній час. Це будуть короткі криваві хвилини. Та ці хвилини вирішальні — вони забезпечать їм життя в довгу голодну зиму. Наскільки вона буде голодною, залежить тільки від них. Чим більше влучних ударів встигне нанести рука, тим меншим буде голод.

Впала роса. Здавалося, тіло плаває в прозорій джерельній воді, втрачаючи гнучкість і швидкість реакції. Але вже чується здалеку цілком виразний шум — це йшло до річки стадо. Мисливці завмирають, втискуються в землю ще щільніше. Ось затріщали десь осторонь гілки і хряснули поламані кістки. Пролунав чийсь останній крик. Полюють хижаки. Потягло солодким запахом крові. Вождь гикнув від голоду й заздрощів і занепокоєно підвівся, вслухаючись. Якийсь незвичайний звук швидко наближався, від чого очі вождя вирячилися від здивування і люті. Це Синій Потік, рожевий від роси й великого ранкового сонця, летів по траві, забувши про все на світі.

— Велике і тепле сонце!

У-ей! У-ей!

І синє, синє небо!

У-ей! У-ей!

дзвінко співав він.

Підвелися розгублено мисливці, уже уявляючи подумки, як повертає назад, тікає геть стадо. Ослабли руки, що стискали списи та палиці. Але в цей час навперейми юнакові майнула темна, зігнута в швидкому русі постать вождя, і перша в кам’яному віці пісня урвалася. Знову запала тиша і нерухомість, сполохана за хвилину лавиною стада, що викотилося з-поза дерев.

Коли все було закінчено і понад половини стада лишилося непорушно лежати в зритій траві, знову стало тихо. Чути було тільки булькаючі звуки поранених тварин. Це вождь, припавши до горлянки оленя, який ще тіпався в конвульсіях, жадібно пив гарячу кров. Солонувата і густа, вона насичувала тіло пекучими краплями, перетворюючись у тепло і силу. Вона стікала по підборіддю і щоках, і з кожним ковтком вождя все дужче тьмяніло здивовано втуплене в квіти фіолетове оленяче око. Зрештою вождь наситився і підвівся, з хрустом розминаючи руки і груди.

“Досить! Час нести здобич до печери!” — хотів сказати він.