З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики) - Страница 51

І тоді ж таки запропонував листуватися, коли я повернуся до Києва (в США я лишалася ще на місяць — на україністичну конференцію в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн, і весь той місяць ми ще передзвонювалися, вже по-приятельському, теревенячи «про все на світі»):

— Якщо будете мати охоту…

Чи «вільну хвилинку», чи якось так, — не пригадую вже дослівно, пригадую, що ми прощалися, стоячи на розі Клермонт-авеню, і він говорив ніби знехотя, своїм звичаєм спроквола розтягуючи слова й дивлячись із висоти свого зросту кудись поверх моєї голови в напрямку річки (цю сцену в моїй пам'яті освітлено навзахіднім сонцем, отже, ми провели разом ціле пополуднє): мовляв, якщо захочеться, то черкніть як-небудь при нагоді з України вістку, що там у вас діється, буду радий почути…

Однак листування мало свої психологічні бар'єри (висловлюючись мовою ЮШ, «пороги») — і свої еквіваленти спазматично обнятих подушок. У моєму тодішньому уявленні, до Шевельова, навіть після прямої заохоти, писати можна було тільки з якогось зовсім уже спеціального приводу, значущого, «ділового»: як писалося на одвірніх табличках радянських посадових кабінетів — «Без доклада не входить» (в дитинстві я це розуміла так, що за таємничі двері пускають тільки тих, хто має при собі заздалегідь написану наукову доповідь — «доклад» _ на якусь важливу тему). Я ж була добре свідома і його зайнятости, і його незамінности в українській культурі (не лише для мене!), — а він дуже активно включився в процес «національно-культурного відродження» тих літ, був запотребований і завалений замовленнями з усіх боків, і мені просто сумління не ставало його «відволікати»… На додачу, в Урбана-Шампейн я отримала запрошення від Михайла Найдана, голови слов'янського відділу в університеті Пенн-Стейт, приїхати до них на весняний семестр 1992 року так званим «гостьовим письменником» (Writer-in-residence) — із викладанням загального курсу української культури, і, повернувшись до Києва, решту 1991 року працювала не розгинаючись, аж мені з вух куріло, щоб устигнути до нового від'їзду в США здати в друк свою монографію про Франка («Філософія української ідеї та європейський контекст») і підготувати, бодай начерково, цикл лекцій для Пенн-Стейт (в англійській я ще почувалася нетвердо, а головне — такий оглядовий курс, від Київської Русі до наших днів, вимагав від мене невсипущих занять самоосвітою: я-бо належала до покоління, якому не то своєї культури, а й своєї історії окремим курсом ніхто ніколи не викладав, таких підручників на час розпаду СРСР узагалі не існувало, і скількома, сумарно, роками ув'язнення та занапащеними життями було заплачено за спроби їх «підпільно» в Україні творити, ніхто ще не обчислив, тож якби не Орест Субтельний із його виданою 1988 року в Торонто «Ukraine: A History» — ще одна, спасибі еміґрації, «ідеологічна диверсія»! — то не лише мої американські студенти, а й перші покоління учнів незалежної України не мали б із чого вчитися: Україну, цілком за Шевченковим пророцтвом, «збудили» інтелектуально «окраденою» таки до нитки, і запрошення до Пенн-Стейт я сприйняла як унікальну нагоду ліквідувати прогалини в своїй колоніальній освіті). Одне слово, пропозицією ЮШ «писати, коли буде час», я до кінця року так і не скористалася.

1 січня 1992 року я знову прилетіла до США — цим разом уже ґрунтовно «відкривати Америку» і себе вкупі з нею, — і впродовж того, дуже важливого в моєму житті, «весняного семестру» (січень — червень 1992 року) ЮШ уже стійко й назавжди перейшов для мене в категорію «моїх американських друзів». Багатогодинні телефонні розмови по 2–3 рази на тиждень (гаразд, що університет оплачував!) набули сливе «домашнього» характеру: ЮШ справді ставав для мене чимось на кшталт «дєдушки», єдиного україномовного (не «по-діаспорному», а повноцінно!) у всуціль англомовному оточенні, з ким спішиш поділитись і своїми турботами, й відкриттями, і смішними пригодами, не мусячи себе при тому мовно «редаґувати» (благо, що його сповна оцінити здатен тільки той, кому випало пожити якийсь час у мовній ізоляції!), — а водночас і провідником у новому для мене світі американських університетів, і фаховим консультантом з англомовної україністики, і невичерпним оповідачем цікавинок (він був блискучий causeur — артистичний, із витонченим гумором і спеціальним смаком до мовної гри), і взагалі душевно близькою людиною: коли він у квітні на цілий місяць вирушив у подорож до Європи, мені його вже бракувало, і я чекала на його повернення.

— Як Вам подорожувалося, Юрію Володимировичу?

— Втомно…

Я нишком чмихнула, подумавши: ну й зух зі старого — у 84 роки об'їхав за місяць сім країн, перелетів через сім часових поясів і ще й нарікає, що «втомно»! Тут і я б утомилася… ЮШ скаржився на румунські (здається) готелі, оповідав якісь дражливі дорожні історійки — а мені все невтямки було, що йому ж таки справді 84 роки і живе він самотньо, з чашкою гарячого чаю й теплим пледом ніхто його вдома з подорожі не чекав, — ото стільки відпруження має, що побурчати по телефону… Я все ще бачила його «старшим» — тим, хто дає підтримку, а не сам її випрошує. Гадаю, це своєрідний побічний ефект від засліплення силою інтелекту і взагалі силою того духа, котрий «животворить»: те, що «плоть слабка», при спілкуванні з такими «променуючими» людьми перестаєш помічати (подібне було в мене й при знайомстві з Чеславом Мілошем), і їхній вік якось ніколи до кінця не фіксується свідомістю, — навіть коли, йдучи поруч, мусиш сповільнювати ходу, щоб дотримати їм кроку, це здається даниною не старості, а індивідуальному темпоритму. А ЮШ до того ж і говорив неквапно, і в жестах був дуже «вироблено» ощадний (Edelgesicht, як говорила про нього в отроцтві вчителька німецької!), так що образ складався цілком гармонійний: він здавався не так старим, як  в і ч н и м  — немовби й завжди такий був (тільки в останню нашу зустріч, у листопаді 1996-го, я вперше побачила в ньому немічного дідуся, але й тоді відлетіла з Нью-Йорка не бувши цілком певною, чи не розіграв він присутніх навмисне…).

Зате пам'ятаю інше (це — до теми «невойовничости»-сумирности): я розповідала ЮШ по телефону новини з дому — хтось із наших патріотів старого гарту прилюдно побив писка комусь із хулителів Шевченка під час святкувань 22 травня (здається, так), і я переказувала те все в іронічному ключі, мовляв, «оно конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», себто лізти з кулаками? — на що ЮЩ, посміявшись, завважив:

— Ну, за Шевченка то й я б поліз із кулаками…

На мить я була заскочена — він постав переді мною в зовсім іншому світлі: мужчини мого покоління «з кулаками» вже нікуди не лізли і там, де треба було боронити чиюсь честь, воліли відбуватись іронією й зубоскальством. Таким було суспільне повітря, що вирвалося назверх після розвалу СРСР: «пофіґізм» був модним, і в культурі так само. І цієї одної фрази ЮШ, а ще більше — того,  я к  її було сказано: спокійно, без пафосу, в абсолютно побутовому тоні, — вистачило, як легенького постуку по об'єктиву, щоб каламутне зображення мені в очу враз проясніло: ну звичайно ж, культура — це й є розмежування, ієрархія, де всьому свій час і своє місце під сонцем, і від часів Еклезіаста правила не змінились: є час розкидати каміння — і час збирати каміння, час глузувати — і час бити в писок, головне — не переплутати. І ні в якому разі не допускати змішування докупи всього з усім (уже потім я вичитала в Октавіо Паса, що в цьому й був смисл сталінської технології «кат і жертва в одній ямі» — поворот до ціннісного хаосу).

Утім, за Шевченка ЮШ «з кулаками» заступався таки не раз — повною мірою його роль на тому «фронті» можна буде оцінити щойно коли буде зібрано й видрукувано всю його шевченкіану, але і в буденному спілкуванні неважко було розпізнати, що до Шевченка в нього ставлення особливе, «інтимне». Підозрюю, що в хвилину найдраматичнішого в своєму житті випробування (див.: «28 днів особливої служби…»), у кабінеті Харківського НКВД, коли слідчі Галицький і Гончар (як усе-таки жорстоко потрапляє доля жартувати з іменами!) загнали його в кут і приперли до стінки, він інтуїтивно сягнув по Шевченкове ймення як по прикриття — на порятунок, ніби заслоняючись ним од чекістів (бо дуже вже схоже збентеження Галицького і оте його «Нет, зачем же так?!» на провербіальну реакцію «чорта від ладану», і важливо, що саме так це ЮШ запам'яталось!). Завважу, що був він узагалі-то непохитним агностиком, класичним ученим-позитивістом «старого складу», і навіть гирилиця неймовірних збігів і «чудесних спасінь», через яку пройшов кожен, хто врятувався з пекла Другої світової чи то вояком, чи біженцем, не схилила його до метафізики: як і Лаплас свого часу, він просто «не потребував такої гіпотези». Але, при всьому скептичному складі його ума, отой елемент трепету і внутрішнього пієтету, що його він мав до Шевченка, на моє суб'єктивне враження, був — хоч і дуже віддалено — найближчим у ньому до сфери релігійного почуття (у людей настільки естетично чутливих вона взагалі не буває цілком атрофованою, хоч би які запеклі з них були агностики!). Можливо, винятково благополучний рішенець історії «аґента Шевченка» ЮШ десь у глибині душі все-таки трохи приписував і «патронату імені», своєрідному секулярному еквівалентові «оборони світлих сил». Але це вже ті речі, з яких людина ніколи й нікому не сповідається — навіть і на письмі…