З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики) - Страница 20

Добре пам'ятаю своє дитяче потрясіння «Калиновою сопілкою»: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства — отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотному шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя — так, ніби весь час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у XX столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном, у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світла, у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, — воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п'ять років. «Казка про калинову сопілку» писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому?! Чому сестра вбила сестру — що могло, ні, що  м у с и л о  відбутися перед тим між ними такого, що не ввійшло в текст народної казки, що винеслося безіменними середньовічними оповідачами «за дужки», обтявши її до своєрідного судового постскриптума — епізоду з кримінальної хроніки тих часів, коли новини ще ширилися без газет і телебачення, з уст в уста? (У деяких записаних версіях казка навіть закінчується стратою вбивці — бабину дочку прив'язують до кінського хвоста і пускають у чисте поле: фінал, у якому явно бринить нотка задоволення з такого переконливого торжества права й справедливости…) За всіма сюжетними недомовками (і чому це одна дочка «дідова», а друга «бабина» — чи сестри були насправді нерідні, зведенята? чи, може, тут радше за Фройдом — татова й мамина улюблениці відповідно?..) тьмяно проблимувала кривавими відсвітами, як при погляді на вогонь крізь вічко старовинного персня, якась жаска, заворожлива тайна — неодмінна прикмета всякої літературно визначної історії. Адже ж тільки ті з них і лишаються жити в віках, котрі породжують у слухача-читача більше запитань, ніж відповідей, і спонукають уже самостійно здогадуватися, домислювати й добудовувати навмисне полишені зяяти сюжетні діри (Євангеліє, наприклад, якщо розглядати його не як сакральний, а як літературний текст, — це насамперед геніальна історія, яка потрапляє дати біографію й подвиг героя настільки скупо-пунктирно, з такою неймовірною і так вдало розставленою кількістю лакун-недомовок, що інтерпретатори за дві тисячі років так і не спромоглися позачиняти й позамазувати наглухо всі отвори, — протяги численних «чому?» й далі дмуть із тексту звідусюди, наново розпалюючи уяву нових і нових поколінь).

Одначе таємниця полягала не тільки в літературних прийомах. Під час писання в мені дедалі зростала підозра (яка врешті перетворилася на тверду певність!), що за дитячою казкою (чи все-таки переказом?) про сестровбивство ховається якась реальна трагедія, загублена в темряві століть. Хтось до мене звідти озивався — хтось, чия життєва драма так і лишилась нікому не відомою, і тепер той хтось достукувався в мої сни й колобродив як навіжений у комп'ютерних програмах (Word з місяця в місяць незбагненним чином уперто відновлював витерті шматки чорнового тексту, проти чого були безсилі всі фахові програмісти!), — хтось, хто впоминався свого права, не передбаченого в жодній конституції світу, а проте невідмінного, відколи світ стоїть:  п р а в а  л ю д и н и  н а  в л а с н у  і с т о р і ю.

Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу із сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати зі свого життя «надзвичайний сюжет», і чого тільки ще не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння — і все те стійко витримуючи! — бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс — принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування вже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних цю потребу задовольняли куди простіше — досить було висповідатися духівникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: «Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову», — він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу — наділяти людей історіями (хай навіть чужими — то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) — посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити — як донести історію чийогось життя в її таки власному, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, «вичитаним або почутим від інших», — особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, — і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.

Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке «оптика прилюдности»: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників — про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, — неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим з усіх сторін, як поливою, грубим шаром брехні, — і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі — лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…

Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим — нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму: дослухаєшся до них із берега, виловлюючи фразу, рядок, деталь, — і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, — ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку «Калинової сопілки» світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці — кров — калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя — безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго регламентованої сільської громади — безжально викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, — а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіди. Була страшна — найстрашніша з усіх мислимих, — ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, — це ж із якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила — ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, — власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.

Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови — у диявола також є свої мученики!) І це вже мені й геть не подобалося — це вимагало взятися за перо куди наполегливіше, аніж відрухова письменницька потреба доказати колись кимось недоказане.