Ювелiр з вулицi Капуцинiв - Страница 62

— Яких незнайомих? — не зрозумів Кирилюк.

— Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, — сказав Фостяк, — невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…

— А-а… — жахнувся Петро.

— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?

— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?

— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?

— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?

— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.

— Знаю…

— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…

Кирилюк кинув трубку. Що робити?

Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…

Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.

— Швидше! — тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.

“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду — нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.

Лише тепер Катруся порушила мовчанку

— Щось сталося?

— Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!

— Не може бути! — вигукнула дівчина. — Звідки ти знаєш?

— Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.

— Від схованки? — ойкнула Катруся. — Я була там лише позавчора…

— Можливо, хтось стежив за тобою, — висловив припущення Галкін.

— Але ж я нічого такого не помітила. Хоча… — замислилась дівчина.

— Коли б вони тоді помітили тебе біля схованки, — почав Кирилюк, — то того ж дня встановили б, хто ти. У гестапо знають, що ти моя наречена. Отже, вже позавчора вони повинні були стежити за мною, але не зробили цього.

— Ти впевнений? — заскочив Галкін.

— На всі сто! — відрізав Петро. — СД й близько не підпустило б мене вчора ввечері до будинку губернатора.

— Чому — вчора? — не зрозуміла Катруся.

— Вчора ввечері у губернатора відбулася військова нарада. Вночі мені вдалося сфотографувати секретні документи…

— Сфотографував? — не повірила Катруся. — Як це тобі вдалося?

— Не про це зараз мова, — сказав Кирилюк. — Виходить, гестапо знайшло схованку випадково. Заремба — перший, хто потрапив до мишоловки.

— Бідний Євген Степанович… — схлипнула раптом Катруся.

— Цить! — крикнув Петро так, що дівчина відсахнулась. Та Кирилюк вже отямився. — Пробач, — перепросив, — я зовсім розклеївся. Нерви вже не витримують.

— Ти вважаєш, гестапівці випадково натрапили на схованку? — поспитав Галкін.

— Хотілося б так думати, — промимрив Петро. — Зараз ніхто нічого не може стверджувати.

Катруся опанувала собою. Випросталась на сидінні і запитала:

— Фотознімки повинні бути у наших. Так я розумію?

— Так! — відповів Петро. — І якомога скоріше. Касету слід доставити Дорошенкові й викликати літак.

Галкін поплескав по керму.

— Для чого стільки слів? За нами ж ніхто не стежить…

— Можуть затримати на контрольному пункті, — висловив припущення Петро.

— Чекайте!.. — стрепенулась Катруся. — А коли зробити так… Ви поїдете і чекатимете мене на шосе за контрольним пунктом. Я знаю кілька виходів з міста, де мене ніхто не побачить.

— Вірно! — зрадів Галкін. — Якщо нас і затримають, ти дістанешся до загону сама.

— Іншого виходу нема, — погодився Петро. — Ми чекатимемо тебе на другому кілометрі. Коли ж… — не договорив, побачивши Катрусині очі. Дівчина дивилась жалібно, на віях блищали сльозинки. Нараз губи затремтіли, вона схлипнула й припала обличчям до його плеча.

— Не треба… — обняв Кирилюк дівчину. — Все буде добре…

Галкін гмукнув і одвернувся.

— Не треба, — повторив Петро. — Ми чекатимемо на тебе.

Катруся підвела заплакане обличчя.

Петро нахилився і поцілував її в очі. Відчув на губах солоний присмак, це розчулило його, і він пригорнув дівчину.

Катруся затихла, боячись поворухнутись. Так і сиділи якусь мить мовчки — лише Галкін буркотів щось тихо і, здається, невдоволено.

Катруся зітхнула, відсунулась од Петра. Дістала дзеркало, швиденько запудрила сліди сліз на щоках. Заховала в сумочку касету з плівкою й вислизнула з машини.

— Щасти вам! — сказала суворо, та Кирилюк зрозумів — за удаваною різкістю ховалась тривога, біль і надія. Він стежив за дівчиною, поки тонка постать зникла за рогом…

Коли гауптман на контрольному пункті, перевіривши документи у Галкіна, зажадав паспорт у Кирилюка, той потягнувся до пістолета. Останньої миті опанував собою і подав офіцерові документ, невимушено усміхнувшись.

Гауптман козирнув, і вони рушили. На другому кілометрі з’їхали з дороги в кущі. Петро ліг у затінку під дикою грушею. Коли б знаття, що все так файно обійдеться, вони уже були б далеко від міста…

Галкін сидів, спершись на стовбур молодого дуба, насвистував лише йому знайому мелодію.

— Облиш, — кинув Кирилюк роздратовано.

— Чому? — не зрозумів Федько. — Нерви?..

Петро не відповів. Припав обличчям до землі, вдихаючи терпкий аромат.

А якщо Катрусю затримали? Ця думка підкинула його, він сів і тривожно огледівся навколо.

— Ще рано… — зрозумів його стан Федько. — Пішки сюди добиратиметься не менше години.

Кирилюк закурив, нервово покусуючи сигарету. Лежати більше не міг. Ходив поміж густих кущів, ламаючи гілки.

І все ж першим помітив дівчину Галкін. Катруся йшла стежкою по той бік шосе й інколи зривала квіти — в руках у неї був невеличкий букет.

Федько тихенько свиснув. Катруся перебігла шосе. Стояла біля машини, розчервоніла, схвильована, з букетом біло-жовтих ромашок — і, Петрові здалось, така красива, що вродливішої ніколи не було й не буде на світі.

Через годину з’їхали з шосе і кілька кілометрів петляли лісовою дорогою. На галявині підпалили машину, пішли навпростець через ліс по орієнтирах, відомих лише Галкіну. Ще завидна потрапили у район розташування загону.

Дорошенко обняв Петра.

— Ось ти який! — нарешті відпустив, та знову схопив у ведмежі обійми. — Знаємо, знаємо про твої подвиги!..

Петро трохи передихнув, але прибіг Богдан і обняв так, що хлопець мало не втратив свідомість. А за ним стояла Катруся. Вона сміялась — щиро й весело.

Галкін викликав центр, і через півгодини стало відомо: вночі на території загону приземлиться літак, який забере Петра й Катрусю.

Богдан засмутився.

— Не встиг ще наговоритися з сеструнцею, як… — махнув безнадійно рукою.

— Тепер уже скоро будемо разом, — заспокоїла його Катря. — Фронт близько, незчуєшся, як наші сюди прийдуть.

…Вони стояли біля командирської землянки під велетенською сосною, що стиха шуміла на вітрі. На вогнищі варилась каша. Пахло гіркуватим димом, розвареним пшоном і ще чимось знайомим, але Петро ніяк не міг здогадатись — чим. Притулився до сосни поруч з Катрусею, відчув тепло її плеча і раптом зрозумів, який запах тривожив його. Пахло конваліями — улюбленими квітами його Катрусі. Чи тому, що нарешті пізнав цей аромат, чи просто тому, що шумів ліс і в небі яскріли зірки, а поруч стояла кохана дівчина, Петрові стало так спокійно й тепло на душі, що захотілося співати. І музика вже заповнювала його, здавалося — співає весь ліс, дерева шумлять у такт сумній, зворушливій мелодії.

Вьется в тесной, печурке огонь,

На поленьях смола, как слеза…

Палає вогнище, тріщать сухі віти, і дим стелиться над землею. Лісове партизанське вогнище, а навколо хоробрі, надійні люди. Свої… Як добре, що навколо свої! Два роки він не був у своїх. Два роки минуло з того дня, коли вони з Богданом постукали у віконце до Катрусі.